У 1987-му, 30 років тому, команда «Джентльмени Одеського державного університету» стала першим чемпіоном відродженого КВК. Потім був ще сезон 1990 року, коли «джентльмени» вдруге стали чемпіонами — останніми чемпіонами Радянського Союзу у КВК. Тому що наступний фінал — 1991 року — відбувся уже після Біловезької угоди про розпуск СРСР. Потім були ще ігри, і фестивалі, і суперкубки... И нескінченні гастролі нескінченним, хоча вже й колишнім, Союзом. А на них з командою відбувалася безліч курйозних випадків, які нам приємно згадувати дотепер. Деякими з них я хочу сьогодні поділитися із читачами «Голосу України».
Як Пелішенко став капітаном
Найперша байка належить до того періоду, коли команда ще тільки формувалася. Ми приїхали в Москву на першу гру відродженого КВК, де мали показати «Заявку на вступ до Клубу». Славко у заявці не брав участі, але приїхав до Москви раніше на наукову конференцію з теоретичної фізики і з’явився в актовій залі МІБІ, де відбувалася гра, тільки на тракті. Для непосвячених: «тракт» — це повна репетиція гри напередодні телевізійного запису, включно з розминкою. Звісно, справжні запитання на репетиції ніхто не ставить, і команди дуріють, як можуть. Але відповідати на чужі запитання намагаються смішно. І от Славко увійшов до зали саме тоді, коли відбувалася така репетиційна розминка. Один зі старих гумористів поставив командам запитання: «Що буде, якщо надбудова обвалиться на базис?» І Слава, не розібравшись, що, власне, не його запитують, одразу бовкнув: «Як завжди — прошарок придавить...»
«Звідки цей хлопчина?» — негайно відреагував досвідчений гуморист.
«З Одеси», — чемно підказали із зали.
«От йому й бути капітаном одеської команди», — резюмував він.
Байка про майку
Друга історія про капітана пов’язана вже з концертною діяльністю. В одному з міст наступного ранку після концерту керівництво команди було запрошено в мерію. І коли капітан, художній керівник і директор команди пішли на офіційний прийом, Сашко Теплицький, який жив в одному номері зі Славою, намалював усім дивовижну картинку.
— Я відкриваю очі й бачу, що в кімнату заходить повністю екіпірований Слава — у костюмі-трійці, з метеликом, тримає в руках власну майку, дивиться на неї й каже: «Скільки разів собі повторював — спочатку майку, потім сорочку».
Беззмінний директор
Беззмінним директором команди був і є директор Центру культури ОНУ (колись студклубу) Едуард Аркадійович Чечельницький (у минулому й справжньому житті Аркадійович, як називають його всі в університеті). Це він опікувався адміністративними питаннями «джентльменства», квитками, готелем, харчуванням у Москві тощо. А коли розпочалася гастрольна діяльність — ще й нею. Іноді він їздив з нами, а під час концерту стояв за лаштунками, напружено спостерігав за тим, що відбувається на сцені, хоча знав тексти всіх номерів напам’ять. І коли хтось запитав його: «Аркадійовичу, а що ти тут робиш?» Він гордо відповів: «Контролюю пересування номерів».
Займався наш директор спочатку й фінансовим боком гастролей, і в його гросбуху не міг розібратися ніхто, крім нього самого. Кілька спроб улаштувати команді ревізію гросбуха незмінно закінчувалися тим, що з’ясовувалося — він видав нам більше грошей, ніж ми заробили.
— Едику, ну це ж гроші — що, куди, кому — нічого ж незрозуміло! — сказав йому якось Ян Гельман і почув чудесну відповідь:
— Яне, ну навіщо ти так кажеш? У мене кожна копійка врахована! Я в будь-який момент можу відзвітувати! Ось, у мене в зошиті все записано! Ось! — відкриває зошит. — Ну от, наприклад, бачиш: «Карина — 100 рублів»! Стоп, це вона нам винна чи ми їй?
Сергій ОСТАШКО.
Одеса.
