Останнім часом вітчизняний інформаційний простір заполонили тривожні повідомлення з різних регіонів про спалахи інфекційних захворювань. «65 осіб, в тому числі 12 дітей віком до 15 років, занедужали вірусним гепатитом у Миколаєві...». «У селі Піща Шацького району Волині шість осіб захворіли на гепатит А, з них двоє дітей...». «Щотижня в Одесі фіксують десятки хворих на кір. Помер п’ятирічний хлопчик. Канікули для школярів продовжено до 22 січня...». «У столиці станом на 9 січня зареєстровано 54 випадки захворювання на кір, 43 з них — у дітей...». «На Тернопільщині з початку січня зафіксовано 65 випадків захворювання на кір... За твердженням лікарів, регіон увійшов у період епідемії...». Такі невтішні новини, на кшталт фронтових зведень, надходять і з інших міст та населених пунктів. До кору, гепатиту додався ще й ботулізм: двох хворих із цим діагнозом госпіталізували в Запоріжжі. Загалом за минулий рік таку патологію в області мали 17 осіб, 14 з яких постраждали від неї. Що ж до кору, то, за даними МОЗ, торік в Україні зафіксовано 3382 випадки захворювання цією недугою, мали місце і летальні наслідки. Тим часом в.о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун заявляє, що епідемії кору в країні немає, просто люди повинні пройти вакцинацію, і лікарі сьогодні повсюдно готові це зробити. Водночас непокоять запитання, в чому причина різкого погіршення в державі епідеміологічної ситуації, куди ми йдемо і до чого прийдемо? З ними редакція звернулася до директора Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Л.В. Громашевського НАМН України, доктора медичних наук, професора, члена-кореспондента НАМН України Вікторії ЗАДОРОЖНОЇ (на знімку).

— Ситуація в нашій країні із захворюваністю на інфекційні недуги викликає тривогу, оскільки навіть попри зниження її реєстрації через послаблення контролю ця захворюваність неухильно зростає, — розповідає вона. — З чим це пов’язано? По-перше, в нас уже протягом чималого періоду, починаючи з 2009 року, не реалізується в повному обсязі програма імунопрофілактики. Більше того, її стан взагалі настільки критичний, що навіть важко передбачити, коли ми зможемо його істотно поліпшити. Не кажучи вже про те, щоб відновити досягнутий раніше рівень, потрібний для того, щоб ті інфекції, які протягом багатьох десятиліть вважалися вакцинокерованими, знову набули такого статусу. Варто зазначити, що навіть у період певного благополуччя з імунопрофілактикою ми мали циклічні, десь раз на п’ять-шість років, підйоми захворюваності на кір. Але нинішня ситуація пов’язана не лише з такими циклічними підйомами, а й із тим, що протягом попередніх років на тлі зниження охоплення населення щепленнями в нас різко збільшилась кількість сприйнятливих дітей до тих інфекцій, що повинні контролюватися за допомогою вакцинації. Натепер це супроводжується епідемічним підйомом кору, у 2015 році ми мали спалах поліомієліту, на черзі, якщо ми не виправимо ситуацію, і наступні інфекційні хвороби, які протягом декількох десятиріч вважалися керованими (кашлюк, дифтерія, епідемічний паротит, краснуха тощо).
Ми про таку небезпеку наголошуємо вже впродовж декількох років. У той час, як у світі вакцинопрофілактиці приділяється дедалі більше уваги, розширюється спектр хвороб, для профілактики яких розробляються і впроваджуються вакцини, рівні охоплення щепленнями сягають 90 відсотків, у нас, на жаль, ситуація щодо відновлення належного рівня імунного захисту продовжує бути складною. А це вже питання, що стосуються збереження здоров’я нації. Щодо інших інфекцій, то і тут маємо доволі гостру проблему. Її виникненню більше посприяв уже інший чинник, який негативно позначився на ситуації. З 2012 року в Україні розпочалася реформа санітарно-епідеміологічної служби. У 2016-му ця служба взагалі була ліквідована, її функції частково було передано Міністерству охорони здоров’я, частково — Державній службі захисту прав споживачів. Це передусім призвело до втрати дуже багатьох фахівців, які переймалися інфекційними хворобами, питаннями забезпечення нагляду за ними. А головне — була зруйнована система епіднагляду, яка створювалась і діяла в державі тривалий час. До негативних складових слід додати також військові дії в зоні проведення АТО, велику міграційну активність населення, зростання кількості осіб, які зовсім не звертаються по медичну допомогу, що взагалі не дає змоги з певною вірогідністю говорити про те, що в нас належним чином функціонує система реєстрації інфекційних хвороб. А отже, і забезпечити епідеміологічне благополуччя за таких умов дуже важко. До великого мінуса треба віднести також нестачу імунобіологічних препаратів, зокрема, специфічних сироваток та імуноглобулінів для профілактики і невідкладного лікування деяких інфекційних хвороб, для яких відсутні інші методи протистояння їм: усе це ставить життя хворих під загрозу. Ми давно не бачили, приміром, такої значної кількості ботулізму, зокрема пов’язаного зі вживанням неякісних харчових продуктів, придбаних у торговельних мережах. Одно слово, ситуація в країні надзвичайно важка і навіть певною мірою небезпечна. Ми постійно наголошуємо на цьому, але водночас швидкого шляху розв’язання проблеми, на жаль, не бачимо — надто багато невиважених рішень було прийнято.
— Що ж виходить — повна безвихідь? Чи надія поки що все-таки є?
— Невдовзі почне повноцінно функціонувати Центр громадського здоров’я, вже є його керівник, розпочалася робота над певними законодавчими актами щодо біобезпеки, конкретних інфекційних хвороб та їх профілактики. Отож сподіватимемося, що справа зрушиться, що все-таки в умовах реформи охорони здоров’я ситуація, хай і не так швидко, як хотілося б і як вона того вимагає, поступово налагоджуватиметься.
— Ви наголосили на важливості щеплень. Проте, як відомо, чимало батьків, насамперед мам, заперечують проти імунопрофілактики своїх дітей. Як тут бути?
— З антивакцинальною кампанією ми боролися завжди. Та останніми роками визначальною вже була не вона, а нестача вакцинних препаратів. Тепер деякі вакцини вже є, деяких як не було, так і немає. І тут треба відновлювати ту систему імунопрофілактики, яка в нас діяла. З 2006 року календар щеплень у нашій країні був найефективніший і найінноваційніший на теренах всього колишнього СРСР. І дуже хотілося б, а це надзвичайно гостра потреба, щоб ми якомога швидше повернулися до досягнутого тоді рівня охоплення щепленнями.
— Вікторіє Іванівно, на вашу думку, чи є сьогодні в Україні можливість налагодити власне виробництво хоча б певних імунопрофілактичних препаратів?
— Це надзвичайно дороговартісний і довготривалий процес, що стосується вакцин. Спочатку треба відновити той обсяг їх закупівель, який забезпечив  би проведення обов’язкових щеплень дітей за віком. А налагодження виробництва власних імунозахисних засобів здійснювати паралельно. Але, повторюся, це дуже коштовна справа. Тому не вважаю, що нині це на часі. Знову-таки: насамперед слід відновити в повному обсязі закупівлі вакцинних препаратів. До того ж із тим запасом, який потрібен для охоплення всіх тих, хто не був щеплений попередніми роками, а вже потім думати про початок власного виробництва. І якщо вже починати, то зі специфічних сироваток, яких нині в нас немає. Їх виготовляти дещо легше і простіше, ніж вакцини, та й доцільніше.

Спілкувався Віктор КУРГАН.

Київ.