Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про призначення державних стипендій видатним діячам охорони здоров’я». Серед відзначених — Сергій Архангельський, лікар-анестезіолог відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії комунальної установи «Центральна районна лікарня Житомирської районної ради». Тепер зрозуміло, чому він під час перебування в АТО, зокрема в донецькому аеропорту, був відомий під позивним «Наркоз»?
Сергій Архангельський у донецькому аеропорту.
Фото Сергія ЛОЙКА.
Школярем Сергій захоплювався фотосправою. Мріяв стати кінооператором. Але так склалося, що після восьмого класу вступив до Житомирського медучилища. З відзнакою закінчив фельдшерське відділення. Медицина, як кажуть, «затягнула», тож потім був Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова. Лікарем-анестезіологом працює з 1997 року. До речі, його син теж обрав таку професію.
Під час буремних подій у Києві Сергій був там — як медик. Він приєднався до Євромайдану 24 листопада 2013-го. Тоді саме відбулося перше народне віче.
Наголошує:
— Для мене не існувало вибору: бути чи не бути на Майдані, змінювати чи не змінювати країну. Це моє внутрішнє переконання.
Спогади вихоплюють із минулого найважливіше:
— Найбільш знаковими днями Євромайдану для мене були 22 і 24 січня, коли я перебував у складі мобільних медичних груп на барикадах по вулиці Грушевського. Ми в однаковому обсязі надавали допомогу і «майданівцям», і «беркутівцям». Хоч би як там було, але останні — теж діти України. Можливо, заблудлі діти. Але я знаю, що їх просто використали. Тому суто по-людськи і як лікарю мені їх було шкода.
Як «іхтамнєти» окупували Крим, зрозумів, що його місце в армії. 11 березня 2014 року, повернувшись з Майдану, він одразу звернувся до військкомату.
— Я лікар. Я не міг сидіти вдома. Про це я одразу повідомив своїй дружині. Вона спочатку сприйняла мій вибір із розпачем, зі сльозами. Але потім усе зрозуміла і сказала: «Хоч би як я намагалась тебе втримати, ти все одно туди підеш». Тому благословила мене, і я зі спокійною душею поїхав до військової частини, — ділиться він пережитим.
Ще одне зізнання:
— У нас у терміналі аеропорту був прапор, який передали в музей «кіборгів». Розписували його представники різних регіонів, були в тому числі хлопці з Донеччини та Луганщини. Так само переді мною не стояло питання — йти чи не йти на війну, адже я тут народився, тут живуть мої діти, тут закопаний мій пуп кінець кінцем. Ніколи не бачив сенсу в тому, аби жити лише для того, щоб бачити тільки погане. В такому разі просто сиди вдома й чекай смерті. Я не з таких.
У зону АТО разом із військовими побратимами з 95-ї аеромобільної бригади Архангельський потрапив у квітні 2014 року — перед Великоднем. Там, передусім, виконував обов’язки лікаря. Від Миколаєва до передової добиралися «своїм ходом», тобто на військовій техніці. Він уперше побачив справжні українські степи, ті самі, на яких точилося стільки битв. Ті пейзажі вразили. А потім було перше враження від війни. Намагаючись знешкодити якийсь хитромудрий вибуховий пристрій, підірвався наш сапер. Довезти його живим до шпиталю не вдалося. Майже кожен лікар, каже Сергій Архангельський, має «свій цвинтар», бо медицина не всесильна, але ж це різні речі: смерть від невиліковної хвороби чи від війни...
— Війна — це страшна річ. Це важко навіть не стільки фізично, скільки морально. От, наприклад, така звичайна ситуація: вечеряємо з хлопцями всі разом, перезнайомилися, спілкуємося... А потім починається бій — і хтось із них або поранений, або вже — не дай Бог — вбитий, — пригадує він і продовжує: — Часто запитують, чи було там страшно. Я завжди кажу так: не бояться тільки психічно хворі, а всім нормальним людям страшно. Інша річ, перебиває цей страх усю твою волю чи навпаки — стимулює діяти краще. Тобто він нікуди не зникає. Ти лише заганяєш його в самі нетрі підсвідомості для того, щоб він тобою не заволодів. Бо бували випадки, коли хлопці впадали в ступор, і їх ніяк не вдавалося вивести із цього стану. Для того щоб врятувати їм життя, силою затягували в бліндаж, окоп чи якесь укриття, бо інакше їх могло би вбити сліпою кулею.
Та особливо запам’яталися все ж факти відваги:
— Коли ми перебували у донецькому аеропорту, якось звідкись виїхав на злітну смугу танк. Там було троє танкістів. Перший ліпший снаряд міг би стати «їхнім», бо по нас досить щільно били з артилерії, з мінометів. Уся дорога від Пісок до аеропорту прострілювалася вздовж і впоперек. Ми її називали «дорогою життя». Але вони доволі швидко «нагатили» сепаратистам так, що ті припинили вогонь. Ті хлопці ризикнули, бо хотіли підтримати нас.
Про те, як було в аеропорту, написав на своїй сторінці у Фейсбуці Іван Звягін: «13 жовтня о 11:00 починається атака. Наші повністю контролюють тільки перший поверх і частину другого. Підвал, частина другого поверху й третій поверх — територія, де хазяйнують сепари. Бої відбуваються у форматі 3D — ворог з усіх боків. Загалом оборону будівлі термінала тримають приблизно 60 бійців 79-ї, 95-ї бригад. Після одного з вибухів — крик:
«Потрібен Док!». Док, який разом з усіма веде вогонь по атакуючих терористах, кидається на крик. У бійця велика крововтрата, вибухом відірвано обидві руки, осколкові поранення голови, ушкоджене око. В умовах бою проводиться стабілізація пораненого, зупинка кровотечі... У бій включаються наші міномети — ворог починає відступати. По злітній смузі, на скаженій швидкості, проривається БТР за пораненим... Коли через кілька днів приїде БТР забирати бійців і Дока з аеропорту на ротацію, він залишиться в терміналі — медика на заміну не знайшли, а допустити, щоб хлопці залишилися без допомоги, він не може. Через рік дружина пораненого бійця знайде Дока, щоб сказати спасибі за врятоване життя».
На демобілізацію в Сергія Архангельського був лише один план: одружити сина. Просто той сказав, що весілля буде тільки тоді, коли батько повернеться додому.
А які враження в «Наркоза» від мирного життя?
— Коли хлопці повертаються з війни, у них загострене відчуття справедливості і несприйняття тої неправди, яка є тут, на мирних територіях, — каже він. — Прикро вражає байдужість багатьох людей, які залишаються інертними, безініціативними, плаксивими. Тому дуже важливою є підтримка волонтерів і маленьких дітей.
Незабаром Архангельський знову опинився в армії — в медичній службі однієї із частин, що базуються у Житомирі.
Залишається додати: указом Президента України від 10 жовтня 2015 року він нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. А у вересні 2017-го отримав недержавну нагороду «Народний Герой України».
Житомир.
