Ось уже другим виданням побачив світ роман-молитва «Божа вивірка» відомої української письменниці Тетяни Пишнюк. І знову, як і рік тому, благословило цей твір у світ чернівецьке видавництво «Букрек». Помістивши його разом з іншим романом авторки «Кацапочка» під спільною обкладинкою «Нерозгаданий поскриптум».

Пригадую, як на межі 70—80-х років минулого століття величезний читацький резонанс викликали роман «Роксолана» Павла Загребельного і документальний твір «Соломія Крушельницька» Валерії Врублевської. Нині, в часи Інтернету та соціальних мереж (і що не менш важливо — відсутності цензури) годі сподіватися такого читацького буму довкола твору, який подає цікаву інтерпретацію майже невідомої особистості з українським корінням, яка загубилась у глибині віків. І все-таки появу на вітчизняній літературній мапі «Божої вивірки» можна вважати відрадним мітом. І за тематичними ознаками, і за жанровими.
Постать Едігни (її ще маленькою називали Емі) — головної героїні роману — напрочуд загадкова і водночас доволі відома у німецькій Баварії. Поступово повертається вона і до нас, українців. Адже дівчина була донькою французької королеви Анни Київської й онукою князя Ярослава Мудрого. Хоча цей родинний зв’язок жодним історичним джерелом того далекого часу досі не підтверджено. Як відомо, у французького короля Генріха Першого (сидів на престолі у 1031—1060 роках) і його другої дружини Анни було троє синів: Філіп, який після раптової смерті батька став королем, Роберт — помер у юності, та Гуго, котрий здобув собі славу у хрестових походах. А ось про доньку Едігну, що з латинської означає «достойна», немає згадок у французьких історичних хроніках. Звістку про неї залишив нащадкам баварський придворний хронікер Йоганн Авентін. Описуючи смерть короля Баварії Людвіга, яка настала 11 жовтня 1347 р. на полюванні поблизу гірського Пуха, біограф додає, що там похована Едігна, яку місцеві мешканці дуже вшановують. Адже за життя вона допомагала їм знайти загублені чи вкрадені речі.
Перше знайомство з Едігною на сторінках «Божої вивірки» відбувається у палатах королівської резиденції Санліс, що поблизу Парижа, коли 19-річна королівна готується до втечі. Красива і розумна дівчина не згодилася стати дружиною «неотесаному, почварному багатієві», який хотів за великі статки отримати цю принадну квітку, привласнити її душу. «Як можна купити те, що не продається?» — дивується Едігна.
І хоч як її переконували, особливо старший брат Філіп, що вона своїм шлюбом має прислужитися Франції та королівській родині, дівчина обирає єдиним господарем свого життя Всевишнього, щоб стати у пригоді стражденним, хворим, зневіреним... «Я служитиму їм усе своє життя, скільки виділиш мені літ — лікуватиму їхні рани, зцілюватиму їхні душі, проганятиму недуги...» — обіцяє вона Господу у своїй щиросердній молитві.
Едігна залишає королівські палати задля того, щоб знайти себе. А ще вона хоче побачити місто своїх предків, себто Київ. «Не відаю, чи дійду до святої землі, але знаю, що сюди більше ніколи не повернуся».
З собою у незвідану дорогу Едігна взяла дві речі. Святе Письмо, яке її мама привезла з Києва і на якому Анна й Генріх присягалися під час вінчання. Та срібний дзвіночок, подарований їй матір’ю.
Але так розпорядилася доля, що на благословенні береги Дніпра королівна не потрапила. Зупинилась у мальовничій гірській місцевості у Баварії, де все подальше життя провела у дуплі старезної липи — своєрідній келії, ведучи внутрішній діалог із власною совістю і Всевишнім. Такою собі «Божою вивіркою», як влучно охрестили її тамтешні дітлахи. Але не відійшла — не відгородилась від земного життя. Навпаки, до самої кончини — у лютому 1109 року, всіляко допомагала людям з усієї округи: лікувала від різних недуг, повертала зневіреним надію, вчила дітей писати і читати, прищеплювала їм християнські цінності... За що, власне, вдячні вірні проголосили її Блаженною. Ім’я Едігни вже протягом кількох століть занесене в списки святих католицької церкви. І цими зимовими днями звідусіль ідуть паломники на прощу до Пуха, щоб поклонитися Божій вивірці, попросити у неї заступництва.
Авторка підводить нас до думки, що всі найкращі риси в Едігни — то від княжни київської. «Те, що заклала в тобі мати, є основою, первопочатком того, на що ти здатна. Сила і дух її будуть з тобою завжди...» — каже їй ясновидиця і знахарка Лукторія.
Та вона і сама це усвідомлює: «Думаю, що все почалося з маминих розповідей про обряди, трави, замовляння. Ті оповіді в мені засіли так глибоко... А ще з дитинства бачила в уяві картинки, які ставали потім реальністю. Я не знаю, звідки вони з’являлися. Мама казала, що то ясновидіння, яке дається лише вибраним. І ще говорила, що саме у вибраних вибору немає» (підкреслення моє. — В. К.).
Вражаючими є видіння Едігни про те, що твориться на Русі. Скажімо, страшний злочин, який скоїли у Любечі Святополк і Давид, осліпивши свого брата Василька — князя Теребовельського. Але не тільки тогочасні. А й добре нам знайомі — як трагедія, що сталася на столичному Майдані чотири роки тому, де підступно і підло розстріляна Небесна Сотня новітніх українських героїв, яка «не захотіла жити на колінах» і «зняла полуду з очей покірних». І вже з Небес душа внучки Ярослава Мудрого бачить, як ненаситні колоради і страшна саранча повзуть зі сходу на землю її предків. То підступний страшнючий ворог, що так довго прикидався нашим братом, яким насправді ніколи не був.
Свій новий твір авторка назвала романом-молитвою. І скоріше не розминулася з правдою, коли взяти до уваги довірливу тональність «голосу» головної героїні, її майже інтимне спілкування і з іншими персонажами роману, і з нами, читачами. Це своєрідна молитва за Україну, за успішне майбутнє усіх у ній сущих.
Кожен розділ роману — немов притча, яку не варто забувати. Причому її суть почасти авторка викладає уже в самому заголовку. «Віддати віру — це віддати душу» чи «Втрата — не те, що випускається з рук, а те, що випадає з душі». Або «Ніхто не знає, що краще — життя з невидячими очима чи зі сліпим серцем».
Щире, дохідливе слово Едігни, попри його далеке часове відгоміння, адресоване передусім нам: «Волі не треба просити ні в Бога, ні в людей. Хто попросив волю, той втратив гідність. А воля без гідності не має вартості».
А яким вражаючим є останнє уявне звертання Душі Едігни до своїх майбутніх нащадків: «Хай буде останнім цей урок для тебе, мій народе, від брата нерідного — доки любиш і бережеш отчу Землю, доти й вона тебе колихатиме в своїх долонях. А забудеш про Рід свій, Мову свою, Віру свою — завжди знайдеться на твою Душу двоголовий орел... Тільки Дома ти рідний...»
Про кожен народ побутують різні міфи. Добрі і не зовсім. Наші вороги та поневолювачі саме і плодили різну гидоту та брехню про українську історію й менталітет, всіляко нав’язували їх не тільки нам, а й усьому світу. Зокрема, про начебто нашу схильність до зради, до скупості. А ще про те, що нашою мовою нібито неможливо молитися Всевишньому. Та й, власне, мови такої, як українська, ніколи не було і немає. Якими тільки помиями з імперського ковша, особливо — російського, не пробували запаскудити, принизити наш народ. І продовжують це робити.
Не маючи протягом тривалого часу власної державності, ми не могли належним чином давати гідну відповідь різним політичним негідникам й ідеологічним фальсифікаторам. Бо, говорячи словами нашого національного Пророка, тільки «в своїй хаті своя правда і сила, і воля...». І нині маємо писати свою історію, виносити на світові обшири ті особистості, які завжди стояли на проукраїнських позиціях, які служили своєму народові, боронили його волю і правду, які своїми вчинками, своєю працею возносили його добре ім’я на міжнародних видноколах. Як і пропагувати наших далеких і близьких предків, котрі своїм чином підтверджували героїзм, миролюбство, побожність, доброчинство українського народу. Що, власне, і робить письменниця Тетяна Пишнюк — авторка «Божої вивірки».
...Коли на зорі своєї молодості Едігна поспішала на схід, на береги Дніпра, звідки бере початок її рід по материнській лінії, то ясновидиця і знахарка Лукторія їй напророчила: «Коли почуєш, як водночас задзвонять дзвони й закукурікає півень — маєш зупинитись. Там Місце твоє». На що дівчина запитала: «А як же Київ?» — «Туди прийдеш через дев’ятсот сорок років» — «Але ж...» — засумнівалась. — «Тебе впізнають і приймуть. Духовність — безконечна», — заспокоїла дівчину Лукторія.
Ніби у воду дивилась. Головною героїнею роману-молитви «Божа вивірка» Едігна майже через тисячоліття нарешті потрапляє на батьківщину своєї матері Анни Київської, де її по-родинному сприйняли і полюбили.
І це зацікавлене знайомство, будемо сподіватися, лише починається.

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.