Відомий історик професор Володимир Сергійчук видав книжку «Соборна пам’ять України (календар-альманах 2018)». У вихідних даних сказано, що цей наклад (500 примірників) віддруковано за підтримки народного депутата України Олега Барни для бібліотек Борщівського, Заліщицького й Чортківського районів Тернопільщини. Читачам тих бібліотек можна позаздрити, бо книжка таки особлива. Хоча, здавалось би, календар за своєю природою — це ніби запрограмований повтор і нагадування загальновідомого. Хіба ж календарі не створюються саме способом старанного механічного повтору? Це може зробити навіть неісторик. Береш, скажімо, календар за 2008 рік і додаєш до кожної дати десятку: якщо тоді відзначали 90-ліття бою під Крутами, то тепер буде 100-ліття і так далі. Головне — акуратно, щоб цифри сходились. Історію не допишеш заднім числом, тож які тут можуть бути несподіванки? Одначе Володимир Сергійчук доводить, що минуле таїть у собі не менше несподіванок, ніж майбутнє, бо жива історія не вміщується в схему. Звісно, він нічого не «переписує», а лише нагадує про забуте чи пропущене. Тож поруч із хрестоматійними «круглими датами» з’являються нові, яких ми, так би мовити, в школі не проходили. Ось, приміром, березень. Окрім звичних дат, як-от 155-ліття від дня народження В. Вернадського, є акценти незвичні й при тім актуальні. Скажімо, 14 березня 1918 року Ленін наказав негайно створити антиукраїнський фронт «на основі рішучого перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад». Чим не «ихтамнет» по-ленінськи? А ось іще акценти: в березні 1923-го Білгородський повіт просився до складу Харківщини, а Бессарабія — до складу України, а ще раніше — Таганрог (відповідні документи додаються). А візьмемо квітень сто років тому: не встигли «перелицьовані» українські більшовики повірити, що Москва дозволила їм завести власну державу, як одержали від Сталіна листа: «Достаточно поиграли в Правительство и Республику, пора бросать игру!» Або ось іще. Нібито ж ми знаємо про сталінські депортації — кримських татар чи українців-західняків, але в нашій уяві ця біда не торкалася «всіх інших». Аби ж то! 70 років тому керівник УРСР Хрущов запропонував Сталіну масово виселяти з України в східні райони СРСР так звані паразитичні елементи, передусім селян, за «тунеядство» і небажання працювати в колгоспах. Документи свідчать, що виселяли цілими ешелонами (на червень 1948 року — до 10 тисяч осіб). Серед виселених були вдови загиблих на війні солдатів, багатодітні матері-одиначки. Ще промовистий документ: молодший лейтенант міліції Петро Вальчук відмовився брати участь у депортації селян Татарбунарського району й застрелився у приміщенні райвідділу НКВС. Книжка повна таких драматичних «крупних планів», що зазвичай «не вміщаються» в стандартні календарі. А ось дата трохи курйозна: 40 років тому, в липні 1978-го, в бюлетені Секретаріату ООН було опубліковано «Ще не вмерла Україна» — як гімн УРСР! Явно діаспора постаралась! Звісно, представництво УРСР в ООН заявило «рішучий протест», і вже в серпні того самого року ООНівський бюлетень опублікував «правильний» текст, але ж цілі два тижні «петлюрівський» гімн вважався офіційним! Перефразовуючи відому фразу Винниченка, нашу історію іноді можна читати й «без брому».