У 1937—1938 роках Україною прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів, санкціонованих Сталіним. На цей період, названий великим терором, припадають наймасовіші страти українських письменників, яких судили за сфальсифікованими звинуваченнями в шпигунстві, антирадянській пропаганді чи контрреволюційній діяльності. Про трагічну долю 28 представників «Розстріляного відродження» розповідає виставка «Слово, обірване у Биківні», яка відкрилася у Музеї книги і друкарства України і триватиме до 22 квітня.
Заступник директора з наукової роботи
Національного історико-культурного заповідника «Биківнянські могили»
Тетяна Шептицька
відкриває виставку «Слово, обірване у Биківні».
В експозиції — унікальні фотографії, документи, автографи, книги, серед яких і прижиттєві видання, поета і прозаїка Миколи Борисова, письменника і перекладача Олександра Соколовського, драматурга, автора відомої п’єси «Холодний яр» Якова Водяного, літературного критика і журналіста Михайла Биковця, сатирика Івана Ковтуна, поетеси Юлії Пастушенко, прозаїків Івана Кириленка, Анатолія Патяка, Віталія Чигирина, а також письменників Михайля Семенка, Майка Йогансена, Володимира Ярошенка, Андрія Михайлюка, Івана Маловічка, Мирослави Сопілки, Вероніки Черняхівської та багатьох інших.
— Протоколи їх допитів, що збереглися в архівно-кримінальних справах, часто демонструють заздалегідь узгоджені тексти, штамповані, наче написані під копірку, запитання, відповіді та зізнання, які вибивались тортурами, — каже під час відкриття виставки заступник директора з наукової роботи Національного історико-культурного заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька. — Інколи під час роботи з документами, бачиш на аркушах краплі крові тих, кого катували.
В оприлюднених Галузевим державним архівом СБУ матеріалах є довідки про смерть заарештованих в тюремних лікарнях із діагнозами «черепно-мозкова травма», «кровотеча внутрішніх органів», що свідчить про жорстоке побиття людей у катівнях НКВС у період великого терору, кількість жертв якого обраховується сотнями тисяч.
— Фізичні методи впливу були дозволені і санкціоновані на найвищому рівні, — зазначає Тетяна Шептицька. — Дехто, як Михайль Семенко, основоположник і теоретик українського футуризму, не витримував катувань і обмовляв себе.
За три дні до свого арешту поет-експериментатор проводив у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові, то енкаведисти підготували два ордери на його арешт. Звинувачення були абсурдними — у членстві в Українській націоналістичній фашистській організації, якої ніколи не було, у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У Косіора, у намаганнях повалити радянську владу за допомогою «німецьких фашистів». Зломлений фізично й морально, Михайль Семенко визнав себе терористом і в розквіті сил, у 44 роки, був розстріляний 23 жовтня 1937-го.
Мужньо витримав катування і приниження Майк Йогансен, автор чи не першого в Україні пригодницького роману «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Уперта та інших», що протягом лише одного року витримав аж десять перевидань загальним накладом 100 тисяч примірників. Звинувачений в «українському націоналізмі» і прагненні відірвати Україну від СРСР, на запитання: «Хто залучив його до «терористичної організації»?», він називав імена людей, яким уже не можна було зашкодити, — Михайла Грушевського і Миколи Хвильового, котрий у 1933-му в атмосфері шаленого цькування покінчив життя самогубством.
— Письменників, про яких розповідає ця виставка, вбивали тричі — спочатку морально, потім фізично, потім знищували пам’ять про них, — наголошує Тетяна Шептицька. — Їхні імена забороняли згадувати, а твори не вивчали. Тож вкрай важко було знайти навіть портрети розстріляних літераторів.
Історик розповідає, що єдиним зображенням мало знаного й досі талановитого прозаїка, драматурга, перекладача, сценариста, автора першого в Україні пригодницького фільму «Укразія», що мав великий успіх і був представлений ВУФКУ на Паризькій міжнародній виставці у 1925 році, Миколи Борисова, котре вдалося знайти — є фото в газеті. Пожовкла вирізка міститься у кримінальній справі літератора, який був звинувачений у членстві в «контрреволюційній троцькістській організації серед есперантистів».
Зі смертю Михайля Семенка, Майка Йогансена та інших знищених письменників втрачено цілі напрямки в літературі, культурні пласти. А зі знищенням поетки, перекладачки Вероніки Черняхівської, доньки письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, онуки одного з корифеїв українського театру, автора драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», історичного роману «Оборона Буші» та інших відомих творів Михайла Старицького, згинув ще й видатний рід. Як і частка культурного коду нації. Вероніка бачила і чула Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Лесю Українку, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, котрі приходили до її діда і які не могли не вплинути на її життя і творчість. Заарештували Черняхівську, що знала давньо-грецьку, латину, німецьку, французьку, англійську, російську мови, на початку січня 1938 року за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. До вищої міри покарання її засуджено 22 вересня, того самого дня вирок виконано. В НКВС приховували страти, тож родичам поетки не повідомили про те, що її розстріляли.
На виставці представлено два красномовні документи, що свідчать про лицемірство й нелюдську жорстокість сталінських каральних органів — виписка з акта розстрілу, датованого 22 вересня 1938-го, і відповідь керівника в’язниці батькам Вероніки, яким у січні вже наступного року повідомлялося, що їхня донька «больная и отказалась принимать посылку, так как считает, что она не ее». Згодом у НКВС родичам поетки сказали, що її відправили у Сибір. Мати Вероніки, 72-річна Людмила Старицька-Черняхівська, вирушила туди, шукаючи на безмежних просторах, в режимних таборах, свою доньку. А коли ні з чим повернулася до Києва, то застала вдома помираючого чоловіка.
На відкритті виставки, що проходить за сприяння Українського інституту національної пам’яті, Галузевого державного архіву СБУ і видавництва «Смолоскип», прозвучали не лише трагічні історії митців, котрих знищували за їхні талант і невміння бути непомітними, сірими, а й поезії репресованих Миколи Скуби, Івана Маловічка, Михайля Семенка та Майка Йогансена.
Світлана ЧОРНА.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
