Російський «Газпром», який є інструментом політичного та економічного тиску Кремля на європейські країни, започаткував свої агресивні дії не сьогодні й навіть не вчора — вони є продовженням розробленої ще за часів СРСР стратегії. Саме з цим пов’язані зусилля, яких докладає російський газовий монополіст до блокування надходження до Європи газу із близькосхідного регіону та лобіювання будівництва «Північних» та «Південних» газових потоків в обхід України. На жаль, за допомогою таких лобістів, як колишній канцлер Німеччини Шредер, який нині входить до ради директорів «Газпрому», його кремлівським роботодавцям таки вдалося багато зробити для руйнування єдиного енергетичного ринку ЄС.

Щоправда, останнім часом з’явилася надія, що ці експансіоністські плани Кремля буде виведено на чисту воду та блоковано. Зокрема, нещодавно британська газета The Telegraph оприлюднила сенсаційні матеріали розслідування комісії ЄС, котрі «оголюють жорстокий задушливий контроль Володимира Путіна над поставками газу до Європи». «У результаті найтривалішого в історії ЄС розслідування було зроблено висновок, що енергетичний гігант «Газпром», контрольний пакет якого належить Кремлю, користувався своєю колосальною могутністю, щоб тиснути на вразливі держави Східної Європи та дробити об’єднаний ринок енергоносіїв ЄС за допомогою політики примусового ціноутворення», — зазначає газета та додає, що «Німеччина насолоджується угодою на пільгових умовах з «Газпромом», отримуючи конкурентні переваги в галузі витрат на газ на шкоду економікам інших країн ЄС і залишаючи прифронтові держави на милість московської тактики викручування рук». Також The Telegraph наголошує, що «сотні сторінок, які просочилися з Єврокомісії, малюють екстраординарну картину хижацької поведінки «Газпрому», який діяв як «поліцейська служба» російської зовнішньої політики».

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

 

ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Іван Васильович Діяк — член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України, почесний професор Івано-Франківського технічного університету нафти і газу.

У 1972—1998 роках — заступник керівника об’єднання «Укргазпром», заступник голови правління АТ «Укргазпром». У 1998—2002 роках як народний депутат очолював підкомітет з питань газової промисловості Комітету Верховної Ради з питань ПЕК, ядерної політики та ядерної безпеки.
Із 1970-х років та до розпаду Радянського Союзу Іван Діяк згідно з наказом міністра газової промисловості СРСР займався освоєнням і розробленням Уренгойського газоконденсатного родовища та розпочинав освоєння родовищ на Ямалі. На той час там вахтовим методом працювали понад 4,5 тисячі українських спеціалістів. Тож маючи можливість зсередини спостерігати за формуванням енергетичної політики СРСР, знає, якою була мета керівництва Радянського Союзу, та бачить, що й нинішні господарі Кремля намагаються реалізовувати ту само стратегію.

 

Секретна нарада у Новому Уренгої

У 1982 році в Новому Уренгої відбулася секретна нарада під керівництвом заступника голови Ради Міністрів та голови Держплану СРСР Миколи Байбакова, в якій також взяли участь міністр газової промисловості Союзу Віктор Черномирдін, перші секретарі Тюменського обкому та Новоуренгойського міськкому партії. Виробничників на нараді представляли начальники «Тюменьгазпрому», «Уренгойгазвидобування», «Тюменьбургазу» та інші. А від України був я — як відповідальний за роботу в Уренгої українських підприємств заступник голови «Укргазпрому». Сиділи ми у спеціально захищеному від прослуховування кабінеті.
Під час цієї наради в Новому Уренгої розглядалися два питання. З першого щодо перспектив освоєння нових родовищ доповідали виробничники, а от друге стосувалося впливу енергоресурсів на зовнішню політику та економіку країн Європи. М. Байбаков, який виступав з другого питання, повідомивши про наявні запаси енергоносіїв після відкриття нових родовищ у Ямало-Ненецькому краї, поставив перед виробничниками завдання різко збільшити видобуток газу, нафти та конденсату. У зовнішній політиці, заявив він, ЦК КПРС ставить завдання з будівництва газогонів, які дадуть змогу постачати до Західної Європи до 70% необхідного газу —  так вдасться домогтися того, що європейські країни будуть цілковито залежними від радянських енергоресурсів. М. Байбаков наголосив, що виконавши це завдання ЦК КПРС та особисто Л. І. Брежнєва, СРСР зможе економічно та політично впливати на Західну Європу. Крім того, це надасть можливість звести вплив США на європейські країни до мінімуму, що сприятиме перетворенню СРСР на світову наддержаву.
Сполучені Штати цю тактику Кремля розгадали, тож коли розпочалося будівництво газогону «Уренгой — Помари — Ужгород», вони запровадили щодо нього ембарго. Однак СРСР, використовуючи підставні фірми, таки зміг закупити компресорні станції та інше обладнання, і газогін запрацював. Зауважу, що тоді у зв’язку з будівництвом цього газогону США також закликали європейські країни не допустити, щоб поставки газу з однієї країни були більшими, ніж 30% від їхньої потреби. На жаль, це застереження було проігнороване, тож сьогодні чимало країн Європи залежать від російського газу на 70—100%. Тим часом світова практика доводить, що залежність країни від постачання енергоносіїв з одного джерела обсягом понад 30% від загальної потреби створює загрозу для національної безпеки.
Вочевидь, В. Путін намагається реалізувати колишні плани ЦК КПРС щодо використання енергоносіїв з геополітичною метою. Нагадаємо, що у 2003 році було ухвалено «Енергетичну стратегію Росії на період до 2020 року», у якій Москва взяла курс на створення «енергетичної» держави, тобто на використання енергоресурсів як інструменту посилення своєї геополітичної могутності. Цей документ також декларує обов’язкову участь Росії у виробленні світової енергетичної стратегії, задля чого планується встановлення контролю над нафтогазовими трубопроводами сусідніх країн, щоб мати змогу диктувати свої умови та ціни. Зокрема, на сьогодні повністю або частково в руках «Газпрому» перебувають газогінні системи Білорусі, Болгарії, Сербії, Словаччини, Молдови, Латвії, Естонії, Фінляндії. Таким чином, «Газпром» прибирає до рук європейські трубопроводи і підземні сховища газу. Тому її так дратує Україна, котра зі своїми найбільшими у Центральній та Західній Європі газогонами та підземними сховищами стоїть на заваді кремлівським планам — мов кістка в горлі.

«Газпром» намагався спровокувати техногенну катастрофу

Щоб переконати європейські країни у необхідності будівництва в обхід України нових газогонів, Москва залякує Європу заявами про «неспроможність» нашої країни забезпечити надійний транзит газу та влаштовує з цією метою посеред зими газові кризи, як це було у 2006 та 2009 роках. Та якщо 1 січня 2006 року «Газпром» упродовж двох діб скоротив постачання газу на третину, очевидно вважаючи, що цього буде досить для кардинального розв’язання «української проблеми», то з 1 січня 2009 року спочатку було скорочено надходження газу до Словаччини, а далі на два тижні взагалі припинено постачання газу до України. Фактично тогочасні дії «Газпрому» нагадували військову операцію, а в конфлікт було втягнуто фактично всю Європу, адже постачання російського газу до Молдови, Румунії, Чехії, Словаччини, Болгарії, Сербії та Хорватії було припинено повністю, а до Німеччини, Чехії та Італії — частково. Цим Росія чітко показала, що задля досягнення своїх цілей вона не збирається рахуватися з проблемами «дрібних» європейських країн, навіть якщо йдеться про таких друзів, як Сербія чи Болгарія.
Водночас Кремль та «Газпром» в унісон у припиненні транзиту звинувачували Україну, натякаючи на неспроможність нашої газотранспортної системи. Звісно, що це звинувачення не було новим, бо Росія й раніше саме такими аргументами переконувала європейські країни взяти участь у будівництві обхідних газогонів. Однак цього разу, щоб напевно поставити Україну «на коліна», «Газпром» намагався спровокувати техногенну катастрофу. Цього не сталося тільки завдяки вмілим діям фахівців «Укртрансгазу» та «Нафтогазу України». Побачивши це, «Газпром», щоб врятувати свою комерційну репутацію, після довгих переговорів та досягнення комерційної вигоди, з 20 січня 2009 року відновив транзит та поставки газу в Україну.
Однак багаторічна антиукраїнська пропаганда Москви призвела до того, що Європа, побоюючись конфліктувати з Росією, поступово починає грати за московськими правилами та своїми діями фактично «здає» Україну. На жаль, в Європі досі є чимало політиків, які розраховують на «задобрювання» агресора, або ж, як екс-канцлер Німеччини Шредер, заробляють на просуванні агресивних планів Кремля, забуваючи при цьому, що такі дії вже призвели до двох світових війн.

Запаси газу в Росії та на Близькому Сході

На сьогодні в Росії реальних великих запасів газу немає, фактично йдеться про два великі родовища — Штокманівське, яке розташоване на морській глибині 300—350 метрів (його запаси оцінюються у 3,3 трильйона кубометрів газу) за 600 км від Мурманська і Бованенківське на Ямалі, котре разом з іншими родовищами має 9,3 трильйона кубометрів запасів.
Загалом Росія розраховує на свої прогнозні запаси газу в 48 трильйонів кубометрів. Однак під боком у них Іран, який має майже 28 трильйонів кубометрів запасів, та Катар із 26 трильйонами кубометрів. А увесь Близький Схід має 79,390 трильйона кубометрів, тобто вдвічі більше, ніж прогнозованих запасів у РФ.
Росія це прекрасно розуміє, тож вдається до протидії. Першим таким кроком було будівництво «Голубого потоку» по дну Чорного моря до Туреччини. Колишній голова «Газпрому» Рем Вяхірєв мені чесно казав, що його будівництво мало на меті не пустити іранський газ до Європи. «Розумієш, якщо іранський газ піде до Європи, ми пропали. По-перше, там великі запаси газу, собівартість видобутку якого значно менша, ніж нашого. По-друге, ми втратимо монополію на європейському газовому ринку і будемо неконкурентними», — казав він.
Те саме стосується й такого газогону, як «Набукко», будівництво якого Росія заблокувала, запропонувавши побудувати замість нього «Північний потік-1». А ввівши його в експлуатацію, почала проштовхувати «Північний потік-2» . І все це спрямовано на виконання програми до 2020 року, бо Росія хоче й надалі володіти монополією на поставку газу до Європи та визначати його ціну. Якщо європейські країни не розуміють, що кагебіст Путін продовжує енергетичну політику СРСР, то на них чекають важкі часи. Бо ж не можна бути настільки сліпим, щоб не бачити, куди веде така політика.

Проект «Набукко»

Будівництво газогону «Набукко» мало розпочатися у 2008 році. Він повинен був проходити територією Туреччини, Болгарії, Румунії, Угорщини та Австрії. Загальна планована довжина становить 3300 км, проектна потужність після очікуваного завершення будівництва у 2020 році мала становити 31 мільярд кубометрів на рік.
Цей газогін розглядається як «газовий міст» між Каспійським регіоном, Близьким Сходом та Європою, а його будівництво мало сприяти диверсифікації поставок газу та підвищенню конкуренції на європейському ринку. Потенційними постачальниками газу по ньому мали стати Азербайджан, Єгипет, Іран, Ірак та інші країни Близького Сходу і Каспійського регіону, які сумарно мають запасів понад 79 трильйонів кубометрів.
Автором і координатором проекту «Набукко» була австрійська OMV International GmbH, а до консорціуму з його будівництва мали увійти турецька, болгарська, угорська, румунська та хорватська компанії. Розрахункова вартість газогону становила 7,9 мільярда євро.
Однак Росія, з огляду на вищезгадані причини, робить все, щоб заблокувати альтернативний варіант постачання газу до Європи. Перебуваючи у відрядженні в Ірані, я під час зустрічей з представниками французьких компаній Gaz de Frans і Elf запитував, чому не будується газогін з іранських родовищ до Європи. Відповідь була одна: незважаючи на величезні запаси газу, будувати газогін на нестабільному Близькому Сході ризиковано. Тепер велике питання, чи не є попередні конфлікти та нинішня війна в Сирії, яку стимулює Путін, одним із засобів замороження будівництва газогону з Близького Сходу до Європи.
Проте всі мають чітко усвідомити: введення в дію газогону «Набукко» дасть змогу покінчити із пануванням російського газового диктату, бо європейські країни змогли б вибирати, чий газ їм купувати. І тоді Росія не диктуватиме умови, а сама буде змушена дотримуватись правил європейського ринку газу.

«Північний потік-2» як інструмент московської агресії

На жаль, мусимо констатувати, що Путін досягає поставленої мети, адже замість будівництва газогону «Набукко», який позбавляв би Росію монопольного становища, він за допомогою високопоставлених європейських лобістів на кшталт колишнього канцлера Німеччини Шредера вже домігся будівництва «Північного потоку-1». Тож нині Шредер у винагороду за свої лобістські дії на посаді канцлера Німеччини засідає в раді директорів «Газпрому».
У проекті були задіяні російський «Газпром» і німецькі E.ON та BASF. Цей альтернативний до української газотранспортної системи газогін завдовжки 1200 км з’єднує російський Виборг з німецьким Грайфсвальдом. Його потужність — 19,7 мільярда кубометрів газу на рік.
У 2009 році в Берліні Путін заявив, що існує можливість будівництва до 2011 року «Північного потоку-2», і тоді його сумарна потужність може сягнути 50 мільярдів кубометрів газу на рік. Однак незважаючи на те, що тоді внаслідок спротиву багатьох європейських країн цей проект було заморожено та що проти нього виступили США, Кремль таки намагається домогтися свого. І тепер, попри заяви Польщі, країн Балтії та Данії, що будівництво «Північного потоку-2» збільшить залежність Європи від «Газпрому», Німеччина знову дала згоду на нове будівництво.
Для України наслідком можливого будівництва «Північного потоку-2» стане втрата щорічного прибутку у 2 млрд доларів за транзит газу до Європи.
Та хоч сьогодні європейські лобісти Кремля продовжують розповідати, що «Північний потік-2» є суто комерційним проектом, який здійснюють німецькі, австрійські та нідерландські компанії, днями екс-посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн в інтерв’ю розповів, що в Берліні вже зрозуміли: «Газпром» є політичним інструментом, який використовує Кремль. Він вважає, що «Німеччині цей газогін не потрібен, він не є критично важливим для нашої економіки» та що «спосіб, у який поводиться російський «Газпром», доводить, що він є не так бізнесовим, як політичним інструментом, який використовують керівники російської держави».
На жаль, поки що багато хто в Європі не розуміє чи не хоче розуміти, в яку залежність від Росії вона потрапляє.

Іван ДІЯК,
народний депутат України третього скликання.
Фото надане автором.

 

ДО РЕЧІ

Чому за часів СРСР українських спеціалістів дуже активно залучали до освоєння Уренгойського газоконденсатного родовища?
Це родовище має три газові горизонти: Сеноманський на глибині 1400—1700 метрів, Валанжинський — на глибині 2700—3300 метрів та Ачімовський — на глибині 4300—4500 метрів з аномально високим пластовим тиском.
Російські спеціалісти погано, але ще справлялися зі свердловинами до 1700 метрів, а глибокі бурити не вміли, тож майже всі вони зазнавали аварій. Після цього до освоєння Валанжинського та Ачімовського пластів, які мали великі запаси конденсату і нафти, залучили українських спеціалістів. Як наслідок —  уже за три роки з пробурених українцями свердловин видобували 30 млрд кубометрів газу на рік та 5 млн тонн нафти і конденсату.
При цьому собівартість 1 м проходки в українських буровиків була майже вдвічі меншою, незважаючи на те, що глибина їхніх свердловин була вдвічі більшою. Метр проходки в російських буровиків коштував 500—600 рублів, тоді як в українських —300—350 рублів.

 

ЦИТАТА

«Газ, що видобувається в Росії та обігріває собою півсвіту, завжди був зброєю, і зброєю небезпечною» (Валерій Панюшкін, Михайло Зигарь, «Газпром — нова зброя Росії»).

 

ЦИФРА

Запаси газу (у трильйонах кубометрів) у країнах Близького Сходу: 
- Іран — 27,8; 
- Катар — 25,6;
- Саудівська Аравія — 7,17;
- Об'єднані Арабські Емірати - 6,09;
- Ірак — 3,18.