Такого висновку дійшли учасники прес-ланчу з теми «Святе місце пустим не залишається, або Навіщо реформа політики національної пам’яті», який відбувся 30 травня в Українському кризовому медіа-центрі.

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Спікери заходу — голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, журналіст, телеведучий, документаліст, письменник Юрій Макаров та директор галузевого архіву СБУ, менеджер РПР Андрій Когут переконані, що реформа політики національної пам’яті — одна з найважливіших у гуманітарній сфері країн Центральної та Східної Європи, котрі пройшли через тоталітарне минуле. Надзвичайне значення вона має для розвитку українського суспільства. Бо, окрім відновлення національної пам’яті — тобто повернення правди, її метою є конструювання суспільного імунітету проти порушень прав людини.
Одним із головних підсумків цієї реформи є масштабна декомунізація, у процесі якої перейменували 987 населених пунктів, а в самих населених пунктах — 52 тисячі топонімів, демонтували майже 2,5 тисячі пам’ятників, зокрема понад 1,5 тисячі пам’ятників Леніну. Серед пострадянських держав в Україні їх було найбільше, ще й тому наш «ленінопад» мав такий резонанс, зауважив Володимир В’ятрович. «Ми розуміємо, що декомунізація — це насамперед ментальне переосмислення того, чим було комуністичне минуле. У цьому контексті роботи ще багато», — зазначив голова Українського інституту національної пам’яті. Наступним кроком має стати ініціювання суспільної дискусії на національному рівні, щоб суспільство мало спільне бачення минулого, і «найважливіше завдання держави зараз — створити умови для таких дискусій».
Головним досягненням останніх років у сфері реформи політики національної пам’яті, на думку Андрія Когута, стало прийняття закону про відкриття архівів КДБ. Тепер побудова спільного бачення минулого є завданням не лише для державних інституцій, а, скоріше, для громадських і академічних, вважає директор галузевого архіву СБУ.
Юрій Макаров переконаний, що невід’ємним елементом успішної реформи національної пам’яті є робота щодо ознайомлення суспільства з важливими постатями та подіями з історії України. І цю місію він покладає насамперед на пресу, популяризаторів, тих, хто безпосередньо працює з інформаційним полем країни. «Але для самого початку потрібно налаштувати свій компас на те, що це не просто деструкція неправильних наративів, а відновлення правильного наративу, тому що це правда, а не тому що це нам більше подобається», — наголосив журналіст.
Однак, попри цілеспрямовану діяльність Українського інституту національної пам’яті з утілення однієї з найголовніших реформ у гуманітарній політиці держави, попри величезну кількість заходів, акцій, ініційованих іншими державними інституціями, громадськістю, науковцями, органами місцевого самоврядування, навіть побіжний аналіз проблеми спонукає до думки, що цей процес є некоординованим, аби не сказати хаотичним.
По коментар «Голос України» звернувся до Володимира В’ятровича: «Суть у тому, що державну політику національної пам’яті не можна зводити лише до діяльності Українського інституту національної пам’яті — це значно ширше. Інструментом її має бути і парламент, і конкретні міністерства, особливо Міністерство культури, Міністерство освіти, Мінсоцполітики, Міністерство інформаційної політики, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій, Міністерство молоді та спорту — вони повинні інтегруватися у ці процеси. Як? Думаю, що має бути спеціальний закон, і ми зараз працюємо над ним. Це закон «Про засади національної політики», де б визначалося, що таке політика національної пам’яті, які цілі ставить перед собою Україна, проводячи її, — щоб ця політика стала невід’ємним елементом державної політики так само, як економічна, безпекова тощо.
Друге, необхідно розподілити обов’язки між іншими державними інструментами в реалізації цієї політики й зобов’язати їх так само активно діяти. Таким чином, через цей закон можна говорити про координацію зусиль різних інституцій. Тому що нині справді навантаження падає здебільшого на Інститут національної пам’яті. Але, зважаючи на наш статус, — а це лише центральний орган виконавчої влади навіть не міністерського рівня — очевидно, що наших повноважень недостатньо, аби координувати роботу інших міністерств. Ми чітко працюємо лише з Мінкультом. І це означає, що потреба такого закону є нагальною, як і потреба Інституту національної пам’яті отримати якийсь особливий статус — такий, яким, до прикладу, він є у схожих інституцій у країнах Східної Європи. Зокрема у Польщі керівництво обирається частково за квотою парламенту, президента і громадськості. Ми у процесі роботи над таким документом. Сподіваюся в найближчі місяці на результат».

Галина КРАВЕЦЬ.
Фото надано Центром «Ейдос».