Укр | Рус
Хокею на Олімпіадах жити! Проект закону S.3336 «Акт про захист Америки від кремлівської агресії-2018», внесений на розгляд Сенату, передбачає чітко визначений перелік санкцій проти російських установ та фізичних осіб, які має затвердити президент США 15 серпня відбудеться засідання робочої підгрупи з напрацювання змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо підвищення ефективності досудового розслідування Президент України провів зустріч з Міністром з питань охорони навколишнього середовища, Міністром у справах Єрусалима та спадщини Держави Ізраїль Сенцов у передкритичному стані Поліцейські розшукують зловмисника, причетного до поранення жителя села Зносичі Футбол. «Брага» перед домашнім матчем із «Зорею» зазнала втрати Ювелірні крадії зі столиці постануть перед рівненським судом Дорога до бункера стане сучасною Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Міністерство з питань тимчасово окупованих територій об'єднають зусилля заради бранців Кремля Російська правозахисниця Зоя Свєтова відвідала у колонії в Лабитнангі українського режисера Олега Сенцова, що тримає голодування. За його словами, стан здоров'я у нього зараз «передкритичний» Олег Сенцов, російські ліберали та імперська гебня Житло - пільговикам Екстремальна спека до 2050 року накриє майже тисячу міст В анексованому Криму у заарештованого фігуранта «справи українських диверсантів» Володимира Дудки погіршився стан здоров'я - почалися проблеми з серцем
Загрузка...
Голосування
Якщо роботодавець своєчасно не платить зарплату, ви

Голосувати
На головну
13.06.2018

Монументальна пропаганда: на п’єдесталі кат Петро I і «страстолюбиця» Катерина II

Світлана ЧОРНА.

На п’ятому році війни з Росією, у якій загинуло понад десять тисяч наших співвітчизників, в українських містах продовжують стояти імперські та радянські пам’ятники. У Полтаві — Петру I, якого Тарас Шевченко називав катом і людоїдом, «що розпинав нашу Україну», в Одесі та в Криму (це наша територія) Вторій, яка «доконала вдову сиротину». У Києві, Ізмаїлі й знову ж таки в Одесі душителю козацько-гетьманського повстання, відомого як Коліївщина, Суворову, у Переяславі — монумент Возз’єднання з написом-насмішкою «Навіки  разом — навіки з російським народом», відкритий до 300-річчя Переяславської ради. Як зазначає завідувач відділу обліку та збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд, російсько-радянську ретроперспективу пропагують тільки в одному Києві сім скульптурних композицій — Арка дружби народів, екіпаж бронепоїзда «Таращанець», пам’ятники Щорсу, «таваріщу» Артему й Миколі Островському (стоїть перед фасадом електротехнічного технікуму залізничного транспорту), автору відомого автобіографічного роману «Як гартувалася сталь».

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

20 березня цього року під тиском громадськості у Боярці нарешті демонтували і перевезли у сховище пам’ятник комсомольцю Павці Корчагіну — символ російсько-радянської імперії.

 

Пам’ятник царю Петру I, який власноруч катував українських козаків і розпорядився вирізати все населення гетьманської столиці Батурин, досі стоїть перед музеєм «Поле Полтавської битви».

Фото із відкритих джерел.

Декомунізувати пам’ятники означає деколонізувати свідомість

Книжка про Павку Корчагіна, який із групою комсомольців у холоднечу будував у Боярці вузькоколійку, щоб врятувати замерзаючий без дров Київ, як і героїчний образ письменника, були одним із найбільших міфів радянської пропаганди. Фактично «бойова» біографія і робітниче походження автора вигадані. Сучасні медики вважають, що недуга, параліч і сліпота письменника були викликані не пораненням піді Львовом, а вродженою недугою Бехтерєва і тифом, на який той хворів кілька разів протягом восьми місяців, про що писав у 1924-му в автобіографії перед вступом у компартію. Дослідники не виявили жодного документа, який би підтверджував факт будівництва колії комсомольцями, як описано в романі. Місцеві мешканці розповідають, що у лісі ще донедавна була вузькоколійка, але символічна, прокладена студентами Боярського залізничного технікуму після того, як вище партійне керівництво у 70-х роках перед черговим ювілеєм з’ясувало, що корчагінської будови в природі не існує. Про вигадану історію свідчать начебто незначні, але красномовні деталі — автор описує старі граби під Бояркою, як лопати шкребуть камінь, глину, що спливає з насипу. Але в цій місцевості, кажуть краєзнавці, ніколи не росли граби, каміння тут теж немає, а ґрунти не глинисті, а піщані. Нині відомі факти участі Островського у каральних експедиціях проти «контрреволюціонерів і недорізаних буржуїв», у яких комсомольці забирали продовольство і майно. Та й над самою книжкою, офіційно визнаною радянською владою одним із кращих творів соцреалізму, працювали сім авторів, серед яких відповідальний редактор журналу «Молодая гвардия», де було надруковано роман, Анна Караваєва, заступник редактора однойменного видавництва Марк Колосов, письменник Олександр Серафимович, бо авторський варіант був писаниною малограмотної людини. Відомо, що в «Молодой гвардии» роман забракували і взяли в роботу лише після вказівки партійних товаришів автора. Критично відгукувалися про твір Островського і Максим Горький, негативну рецензію знайдено в архіві після його смерті, і Юрій Смолич. До речі, з легкої руки Караваєвої, уродженки Пермі, у книжці з’являються «лиственницы», по-нашому модрини, які рубають комсомольці і які поширені в Сибіру, Північній Америці, Карпатах, але не ростуть на Київщині.

Творця ідеологічного міфу в 1935-му нагородили орденом Леніна, дали трикімнатну квартиру у Москві і будинок у Сочі, зведений коштом українського уряду. Його книжки видали загалом 770 разів загальним накладом 54 мільйони, йому ставили пам’ятники. Один із монументів присвячено літературному герою Островського — Павці Корчагіну, який стояв у Боярці і який зняли з п’єдесталу цієї весни.

А поки що у столиці вулицю Сковороди, колишню Московську, і Контрактову площу все ще «прикрашають» меморіальні дошки лєнінцям, газеті «Більшовик», Затонському, який завзято винищував національний зміст української культури, сприяв необґрунтованій зміні українського правопису 1933 року, підтримував репресії проти «ідеологічно невитриманих» працівників освіти, та Володарському, творцеві й редактору одного з головних більшовицьких видань — «Червоної газети».

У свідки візьмемо Льва Толстого

Зберігаючи «чужі» пам’ятники, суспільство у своєму розвитку орієнтується на чужі ідеологеми, закладені в них. Творець «совєтского государства» Лєнін добре розумів значення та роль монументальної пропаганди. На всіх фронтах тривали бойові дії, Москва і Пітер голодували, а він 12 квітня 1918 р. підписує декрет Раднаркому РРФСР «Про пам’ятники Республіки» — «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, і вироблення проектів пам’ятників Російської Соціалістичної Революції».

За чотири роки анексії Криму окупанти встановили на півострові 15 своїх пам’ятників — у Сімферополі Катерині II, на що витрачено 45 млн рублів, у Лівадії — Миколі II, у Сімеїзі відкрито бюст Лєніна. Як мітка території з’явилися на півострові меморіальна дошка та монумент Сталіну, Потьомкіну, учаснику першого захоплення Криму Російською імперією, «зєльоному чєловечку» і навіть Корольову, Гагаріну, Висоцькому. Два пам’ятники — Сталіну та відомому барду  — перевезли з інших міст, де вони були «прижилися». Перший із Волгограда, другий із Краснодара.

Нещодавно Інститут історії України НАНУ та Український інститут національної пам’яті провели круглий стіл на тему «Меморіальна спадщина Російської імперії в Україні: чи є цар Петро, імператриця Катерина, полководці Суворов та Кутузов героями української історії?».

Про те, чим відзначилися ці діячі і чому їхні пам’ятники все ще стоять на нашій землі, ми попросили розповісти доктора історичних наук, головного наукового співробітника Інституту історії України НАНУ, директора НДІ козацтва Тараса Чухліба, який брав участь у науковому форумі.

— Цар Петро, імператриця Катерина свого часу нищили українську державність, українську мову та українську історичну пам’ять, — зазначає Тарас Чухліб. — Жорстку оцінку цим двом діячам дав Тарас Шевченко у поемі «Сон»: «Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися...» Саме Петро І уперше скасував посаду гетьмана, ввів податки для українського населення у царську скарбницю, запровадив таку імперську структуру, як Перша Малоросійська колегія. Саме він посадив до петербурзької в’язниці весь тогочасний уряд Лівобережної України та особисто закатував гетьмана Павла Полуботка, а перед тим наказав знищити тисячі українців за участь у повстанні гетьмана Івана Мазепи.

Для того щоб продемонструвати історичну тотожність «малороссов» з їхнім «старшим братом» «великороссами», русифікувати й «імпералізувавти» українців на території колишньої Козацької держави, упродовж XIX ст. та на початку XX ст. стартувало будівництво пам’ятників, які пропагували лише одну, російську, історичну перспективу. Монументом, що мав змінити свідомість населення учорашньої Гетьманщини, стала тріумфальна колона з орлом, встановлена у Полтаві на відзначення перемоги російської зброї у Полтавській битві 1708 року. Перший монумент Слави збудували у 1769-му на території Спаської фортеці, той, що стоїть і нині в центрі міста, встановили на честь 100-ліття перемоги Петра. Як і пам’ятник царю Петру, якого знаменитий німецький мислитель, математик і фізик Георг Лейбніц порівнював із напівдикими володарями Китаю й Абіссінії, а прусський король Фрідріх II називав «особистістю майже потворною». Бронзова скульптура імператора, котрий винищив десятки тисяч українців, і нині стоїть на постаменті перед музеєм «Поле Полтавської битви».

Тож чи варто українцям вшановувати Петра I, який для Росії намагався «прорубати вікно» у Європу, а для багатьох народів був катом? Власне, саме цей цар украв у спадкоємців середньовічної держави Київської Руси, тобто у нас, назву для своєї країни — до 1721 року теперішня Росія називалася Московією. Чи не найбільш нищівну характеристику імператору дав Лев Толстой. Він писав: «Беснующийся зверь Петр заставляет одних людей убивать и мучить других людей сотнями, тысячами, сам забавляется казнями, рубит головы пьяной неумелой рукой, не сразу отхватывая шею, закапывает в землю любовниц, обставляет всю столицу виселицами с трупами, ездит пьянствовать по боярам и купцам в виде патриарха и протодиакона с ящиком бутылок в виде Евангелия» (Повне зібрання творів, стор. 568, http://tolstoy. ru/online/90/26/). І називаючи інші криваві злочини царя, письменник запитує: «И ему ставят памятники и называют благодетелем?»

Серед злодіянь Петра I — знищення гетьманської столиці Батурина зі старими й малими (все населення було вирізане), масові страти козаків у Лебедині й Ромнах, зруйнування Січі у 1709 році. Тоді ж цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного впійманого запорожця. За Петра тисячі українців умирали від непосильної праці на будовах Санкт-Петербурга, фортифікаційних споруд і каналів на півночі Росії. У Гетьманщині несамовитий цар запровадив режим військової окупації і терору. Терористичний режим, коли за неправильний поклін чи іншу «провину» селян і навіть бояр катували чи засуджували до вічних каторжних робіт, Петро ввів щонайперше у Московщині. Датський дипломат Юст Юль, посланник при царському дворі, котрий залишив записки-щоденники з цінними даними про життя в Україні та Московії на початку XVIII ст., запитував, говорячи про Петра: «Як можна було таке терпіти?» і сам же відповідав: «Його терпіли тому, що він відповідав звичаям країни».

Імперська тематика широко представлена у музеї «Поле Полтавської битви»

— Ви не повірите, але основне наповнення експозицій музею відбувалося ще за сталінських часів, наприкінці 1940-х — на початку 1950-х, — каже Тарас Чухліб. — Московський цар, який переміг Україну під час Північної війни 1700—1721 років, був улюбленим історичним героєм радянського диктатора Йосипа Сталіна, і саме за його прямим розпорядженням на полі Полтавської битви було поставлено сумнозвісний пам’ятник російському царю, який знищував прагнення українського народу до незалежності. Для козацької України поразка у Полтавській битві 1709-го означала поразку національно-визвольного змагання. Тому ми не маємо права сьогодні, у розпал сучасної війни з Російською Федерацією, мати у себе «музей поразки», який прославляє наших історичних і сучасних завойовників.

— Отже, пам’ятника Петру I вже давно не повинно бути в Україні, — резюмує історик. — Фахівці Інституту історії України відпрацювали Концепцію докорінної зміни ідейного і експозиційного наповнення заповідника та музею. На нашу думку, заповідник має називатися «Україна у європейській Північній війні 1700—1721 рр.», а переважна більшість експозицій музею повинна присвячуватися саме участі України у тій грандіозній війні, яку сучасники називали «загальноєвропейською». В експозиції має бути представлена пам’ять про багато інших народів, які брали участь у подіях, — шведів, німців, поляків, білорусів, кримських татар, данців, фінів, калмиків тощо. Це європейський підхід до висвітлення історичних подій. Нині ж ми бачимо, що десь приблизно 80 відсотків музейних експонатів представляють історичну пам’ять про Російську імперію та «славу Росії і росіян».

Далі буде.

 

Всі статті рубрики На головну