Війну Микола Макуха розпочинав 17-річним юнаком із виданою йому гвинтівкою Мосіна, яка з примкнутим штиком була вищою від свого маленького (1 м 49 см) господаря на цілих 17 см.

Спочатку новобранець потрапив до вже визволеного Сталінграда, а звідти був направлений разом зі своїми ровесниками до 43-го запасного стрілецького полку, який дислокувався в лісах Ульяновської області. Після переформування військового підрозділу червоноармійців перекинули на Воронезький фронт під командуванням генерала армії Ватутіна.
У складі 6-ї гвардійської армії молодший сержант Микола Макуха брав активну участь у запеклих боях на знаменитій Курській дузі. Тоді ж гітлерівці розробили план грандіозної військової операції «Цитадель», під час якої розраховували оточити та знешкодити угрупування наших військ (ця операція закінчилася повним провалом фашистів. — Авт.), і саме тоді, під час контрнаступу нацистів у напрямку Бєлгорода й Короча, який розпочався з району Томарівка на місто Обоянь, командир відділення кулеметників Макуха отримав бойове хрещення.
За словами ветерана, на сухій, випаленій сонцем землі не залишилося живого місця від куль та артилерійських снарядів, як не було видно й затягнутого чорними хмарами неба. Після поранення Миколу відправили до польового шпиталю, після якого боєць продовжив воювати зв’язківцем на 2-му Українському та Забайкальському фронтах.
З боями Микола Макуха пройшов територією Правобережної України (у тому числі Новоархангельського району рідної Кіровоградщини), Молдови, форсував річку Прут, визволяв із боями землі Румунії, Угорщини, Австрії. А вікопомний День Перемоги зустрів на території Чехословаччини.
Незабутньою в житті ветерана стала участь у Празькій стратегічній наступальній операції, проведеній військами 1-го, 2-го та 4-го Українських фронтів.
— Нашому пересуванню в напрямку Праги активно допомагали місцеві жителі, — згадує Микола Макуха. — Уже опівдні 9 травня 1945 року в місто прорвалися з південного сходу передові частини моєї 65-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту під командуванням двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Кравченка. Ніколи не забуду радісні й зворушливі зустрічі в столиці Чехословаччини з жителями міста, де ми й святкували перемогу. Про ті давні події мені нагадує медаль «За визволення Праги».
Проте День Перемоги для Миколи Макухи, як і для сотень тисяч інших воїнів, не означав закінчення війни. На їхню долю випала участь у війні з Японією на Далекому Сході...
Після закінчення бойових дій Микола Макуха залишився в армії. Був направлений на навчання до Махачкалінського військового прикордонного училища, закінчивши яке служив на території Західної України. Пізніше — у Середній Азії. Обіймав посаду заступника командира застави, начальника 25-го Червонопрапорного Одеського прикордонного загону, в якому, до речі, раніше проходили службу дев’ять Героїв Радянського Союзу.
Потім навчався у Вищій школі КДБ. Закінчив юридичний факультет Одеського університету. Останнє місце служби — контрольно-пропускний пункт міста Рені Одеської області. Демобілізувався з армії 1972-го і... став учителем — 32 роки пропрацював військовим керівником у Кіровоградській школі № 32. Викладав предмет «Захист Вітчизни» для старшокласників. Навчав їх бути справжніми патріотами. Першим у місті отримав педагогічне звання «Вчитель-методист». А за воєнні подвиги нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями за бездоганну службу трьох ступенів, знаком «Відмінник прикордонних військ», іншими нагородами.
— Зі своєю майбутньою дружиною, родом із Саратовської області, я познайомився в Махачкалі під час навчання у військовому училищі. Маємо двох дітей, трьох онуків, двох онучок і правнука Сашка, — ділиться родинними досягненнями ветеран.
А якщо дозволяє стан здоров’я, завжди приходить поклонитися жертвам війни до меморіального комплексу «Батьківщина-мати» на території Фортечних валів у Кропивницькому (на знімку).

Цього року Микола Макусі виповнюється 92 роки.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ.
Фото автора та з домашнього архіву Миколи МАКУХИ.