Весна 2001 року для жителів Закарпатської області була сповнена жахів та страхіття. Небачений досі паводок мокрим брудним рядном накрив цей казковий край. Природні катаклізми принесли біду на роки. Підтоплені села, розмиті дороги, знесені мости, дамби, транспортні артерії, лінії зв’язку та енергопостачання. Ось такі чорні мітки вкрили мапу цього краю. «Голос України» проблему повені на Закарпатті постійно тримав на контролі. І в наступні роки також.

30 березня 2001 року в кабінеті очільника області Віктора Івановича Балоги перетнулися шляхи журналістського десанту «Голосу України» і міністра України з питань надзвичайних ситуацій і в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Василя Васильовича Дурдинця. Нас звела спільна біда. У розпорядженні Василя Васильовича був гелікоптер МНС, тож ми не проґавили шанс стати пасажирами вертольота. І разом зі співробітниками МНС облетіти зони підтоплення та оцінити масштаби біди. Стартували з Ужгорода, у Рахові приземлились просто на футбольне поле місцевого стадіону. У Міжгір’ї ледве знайшли потрібний майданчик на березі річки.

З висоти пташиного польоту здавалося, що окремі села зазнали точкового вибіркового бомбардування. Безсистемно. Окремі оселі, де вода всередині будинку піднялася на метр і більше, уціліли. А будинки, де вода піднялася ледь на висоту фундаменту, розвалилися. Хоча скоріше розчахнулися, роз’їхалися. Парадокс. Чому така вибірковість? Невже так карали грішників? Зовсім ні, — пояснили нам еменесники, — у кого фундамент будинку з каменю, а стіни цегляні, та споруда і вціліла. А в кого стіни і фундамент глиняні, то набравши достатньо вологи, ті будинки розчахнулися, як корова на льоду.

Виходить, що більшість постраждалих — бідніші люди, ті, які мешкали в старих будинках. Дійсно, багатому і чорт гроші носить. А бідному куди не кинь, то все латкою наверх. Соціальну нерівність, як на долоні видно в ілюмінатор вертольота. Ось таке «відкриття» на висоті пташиного польоту зробили журналісти парламентського часопису.

Мал. Миколи КАПУСТИ.