Цей «малого зросту, худорлявий, з обличчям юного хлопчини» чоловік «думки викладає зрозуміло, з них видно, що це інтелігент», — так у тридцятих роках минулого століття змалював Степана Бандеру журналіст з польської газети. Після Варшавського суду (1935 рік) польський прокурор так згадував про цього політика: «З нього била невичерпна енергія та фантастична сила». Священик, що сповідував Степана в тюрмі, залишив про нього й такі рядки: «Був побожний... прагнув наполягати на своєму... Україну підносив над усе». Йому оголосили вирок — смертну кару (згодом замінену на довічне ув’язнення), і він вигукнув: «Хай живе Україна!». «Бандера мав тоді 26 років. Ось такий був це молодик! Його Богом була Україна.

Замість вступу

Мої батьки належали до покоління Ст. Бандери, проте мешкали в більшовицькому СССРі, тому були дуже далекі від його ідей та справ. Тож і я на початках власного життя слово «бандера» сприймав не інакше як «бандит», і лише в зрілі роки дізнався, що воно означає «знамено». Живучи тривалий час на заході України, я відчував необхідність з’ясувати хоча б для себе, як маю ставитися до пам’яті цієї особи? Але тексти, що потрапляли до рук, були або кагебешного виготовлення, отже, не викликали жодного довір’я, або й належали перу самого пана Степана, проте були написані явно не для непідготовленого читача, яким був я. 
Ст. Бандера, якого ще величають Провідником нації, тобто тим, кому належить провідна роль у визвольній боротьбі українців проти загарбників, будучи глибоко віруючою людиною, визначив для себе й для проводу такі головні орієнтири: БОГ, ДУША, ДУХОВНІСТЬ, ІДЕЯ. 

Отже, Бог

Правду кажучи, мене дещо здивувало, що після явного несприйняття Бога й божественного великим українцем Іваном Франком у тих же краях виріс чоловік на ймення Ст. Бандера, який свою місію визволення України побудував на такому хиткому фундаменті. Мабуть, тут значну роль відіграла та обставина, що Іван Якович був сином коваля, а Степан Андрійович — священика. Тому Ст. Бандера писав: «Не згасити большевикам любові ближнього, почуття справедливості та прагнення її тріумфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти».

З моєї ж точки зору ревна віра в Бога стримує розвиток сучасного суспільства, не даючи взамін нічого. Після останньої перемоги над москалями під Конотопом минуло майже 360 літ. За цей час сталося багато різних кривавих конфліктів. На них українці виголосили безліч молитов, в звернених до Небесних Сил зі слізними проханнями посприяти в перемозі над численними ворогами, більше того — після цих кривавих протистоянь вони звели безліч храмів на честь і славу небожителів, проте справжніх воєнних перемог досягти не пощастило. А якщо й траплялися, то  такі, що не відіграли помітної ролі в історії України.

Наведу єдиний приклад. Героїчна УПА мала за свою небесну покровительку Матір Божу, ревно їй молилася, випрошуючи перемогу. Проте, незважаючи на справедливість боротьби за визволення України, ця армія, хоч як гірко на цьому наголошувати, зазнала поразки. Про що свідчить цей промовистий факт? Бог одцурався України? Чи, може, молимося тим, котрі існують лише в нашій уяві? Адже насправді ворогів перемагають не сподіваннями на допомогу Неба, а талантами стратегів, надійною зброєю, чисельністю війська та міцністю нервів.

Ст. Бандера вважав, що «руйнування християнського світогляду є знищенням визначальних духовних засад Українця». Насправді ж християнський світогляд під тиском науки та освіти підупадає, українці позбуваються релігійного марновірства, проте й далі люблять рідний край, українську культуру  не менше, ніж сучасники Провідника.

Тепер щодо душі

Ст. Бандера стверджував: «Закладені в... душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити неможливо». На превеликий жаль, у часи панування в Російській імперії більшовизму були настільки жорсткі умови життя, що запросто спростували це міркування Провідника. Тож мені, котрий цього життя спізнав донесхочу, стало цілком зрозуміло, що насправді віра, яка народжується разом з людиною, не має релігійного забарвлення. Церковний колорит вносять у душі хитрі люди, які, працюючи на неіснуючих богів, здобувають собі щоденний хліб з маслом. Тож яка може бути туга в людини з чистою від релігійного марновірства душею за тим, чого не існує і в принципі не може існувати?

Щоправда, «шукання Божества» можна розуміти ще й як пошук досконалості. Тому, як на мене, чесна душа є середовищем розуму, совісті й енергії. Але в цьому поєднанні нічого релігійного немає. На жаль, нелюдські умови життя та ще й пропагандисти від московського агітпропу затьмарювали розум, розбещували совість, спрямовували енергію душ у непотрібному напрямі. Та й у теперішній Україні ще вистачає спеців такого гидкого ремесла — маю на увазі московський патріархат, який освячує паскудства російських агресорів.

Так розмірковуючи, ловлю себе на думці, що всі мої зауваги аж ніяк не применшують ролі великого націоналіста Ст. Бандери, який знайшов у собі внутрішні сили організувати й очолити збройний спротив багатьох тисяч людей східному й західному тоталітаризмам, створив УПА, відсидів п’ять літ у польській, близько трьох — у німецькій катівнях і, зрештою, загинув від руки московського найманця. 

Отже, український націоналізм, який зі зброєю в руках повстав проти польського, німецького та російського шовінізму, є дієвою формою українського патріотизму, тобто любові до Батьківщини, й такою ж дієвою формою ненависті до всіх її ворогів.

Духовність

У цьому розділі знову йдеться «про захист найвищих загальнолюдських цінностей — віри в Бога, волі, гідності, права і вільного розвитку народу й людини...».  Якщо віру в Бога вважати загальнолюдською цінністю, то про вільний розвиток народу, мабуть, треба б забути? А якщо визнати цінністю вільний розвиток народу, то віра в Бога для нього буде ж, певно, необов’язкова? Адже, незважаючи на війну з одвічним ворогом — Росією, Україна духовно оживає. Це видно хоча б за появою на прилавках книгарень нових, пройнятих українським духом творів, а на екранах кінотеатрів — українських за духом кінофільмів. Якщо тридцять років тому в Києві зі ста мешканців україномовними були хіба один чи двоє, то тепер напевне їх стало п’ятеро чи семеро.

Тобто й столиця потроху українізується. Все це відбувається й завдяки зусиллям націоналістів і, як це не дивно звучатиме, й самого Ст. Бандери. 

І нарешті — Національна ідея

«Наші ідеї — це наша найбільша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо большевизм». Так сказав Ст. Бандера. Його пророцтво справдилось, але чи саме завдяки національній ідеї? Це — велике запитання. Адже більшовизм зник не так через ворожі йому український, литовський, грузинський чи ще там якісь націоналізми, а щонайбільше через недалекоглядність московських можновладців, які наче щитом, прикривалися вигаданою ними брехливою боротьбою проти важкого становища трудящих. Український націоналізм у цьому зникненні не завинив, як не винен він і в тому, що в теперішній Росії мертвяк більшовизму знов ожив. Український ідеалістичний націоналізм йому аж нічим не загрожує і не загрожуватиме, аж поки не перетворить на дійсність мету про рішуче й широке входження національної ідеї в повсякденне життя українців. 

Ось тоді можна буде сказати, що Україна — незнищенна, що вона відбулася. І всі до неї будуть прагнути, як нині прагнуть до США чи Англії.

Ст. Бандера вважав: «У державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціації, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконанні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілості, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин». Це думки сучасного прогресивного державного діяча.

Отже, висновки

Так, Ст. Бандера — революційний ідеаліст. Тепер такі політичні діячі не користуються попитом. Але поміркуймо. Якби не твердий ідеалізм Провідника, українці не змогли б через явний брак достатніх сил влаштувати збройний спротив польським, більшовицьким та німецьким зайдам. Ну що поробиш, якщо сила перемогла силу, УПА потерпіла поразку? З точки зору військової, це був великий прорахунок. Але ж справжні українці все ж пишаються тим, що в найтрагічніші роки України її патріоти, організовані націоналістами, не сиділи тихо, наче миша під віником, а збройно виступали і проти польських, і проти німецьких, а потім — і проти більшовицьких загарбників. А їхнім провідником був саме Ст. Бандера, який у ці роки терпів муки у німецькому концтаборі, а його однодумці на волі все ж виконували його вказівки! Ось який незаперечний авторитет мав цей політик серед населення заходу України!

Серед наших теперішніх «героїв» переважають такі: як тільки вибивсь у високе керівництво, першим ділом збудував замок в Україні і терем біля чужого моря-океану. А Ст. Бандера побудував свої розкішні палаци в людських душах — і цю його величезну перевагу над нашими сучасними керманичами усім українцям треба нарешті зрозуміти.

З усього вищезазначеного випливає, що Ст. Бандера аж ніяк не міг бути німецьким найманцем, як про це протягом багатьох десятиліть теревенили московські брехливі ЗМІ. І не приїздив він в Україну на московській тачанці, виконуючи вказівки Кремля, як у свою чергу любили пащекувати гітлерівці. Насправді він був визнаним Провідником українських націоналістів у найгірші для бездержавної України роки. Але саме завдяки УПА Україна в ті пекельні часи здобула у вільному світі заслужені славу й авторитет, і тепер її, колись невизнавану, підтримує в протистоянні з Москвою мало не весь світ. Бо світ любить сильних — якщо не м’язами, то принаймні духом. І саме на прикладі Ст. Бандери світ дізнався, що українці — саме з таких.

Отже, Україна має торувати дорогу в майбутнє, маючи серед владних структур і прибічників Бандери. Проте, аби йти з Провідником, для подальшого розвитку Батьківщини варто обрати нові орієнтири: ЄДНІСТЬ, РОЗБУДОВУ, СОВІСТЬ, МОВУ.

У дев’ятнадцятому столітті відомий англійський філософ-мораліст Самюел Смайлс, поряд з іншими творами, залишив наступним поколінням ще й таку думку: «Існує внутрішня мужність — мужність совісті, яка виявляється в чесності, самовідданості, у сміливості чинити те, що вважаємо правильним, на противагу всім людським міркуванням. Відмітною рисою такої мужності є велич душі». Хоч ці рядки написано років за п’ятдесят до появи на світ Провідника, вони повною мірою стосуються і його.