Дістатися сюди нескладно: дорогою на Станицю Луганську повернути праворуч одразу за «Сталінградом»

Як це було

«Сталінградом» прозвали місце, де влітку 2014 року відбувалися великі бої. Цей шматок дороги і досі лякає чорним після пожежі лісом, скаліченою снарядами і бліндажами землею. Також моторошну картину доповнювала покручена від прямого влучення ворожого снаряда військова техніка. Через рік її забрали, пісок в деяких місцях розрівняли, але все одно, проїжджаючи через «Сталінград», відчуваєш якусь тривогу на душі ...

Республікою переселенців називають відомі в області Вільхівські дачі, розташовані в Станично-Луганському районі. Неофіційно вважається, що це найбільший дачний масив у нашій країні. Тут — понад 6 тисяч будинків різних дачних кооперативів. Не буде помилкою сказати, що ці дачі з повним правом можна вписати в історію області періоду російської агресії і окупації частини Луганщини, адже вони зіграли певну роль у житті багатьох луганчан.

Улітку 2014 року, коли Луганськ здригався від потужних обстрілів, а життя його мешканців щодня трималося на волосинці, багато хто не витримував такого напруження і залишав місто. Власники ділянок на Вільхівських дачах вирішили перечекати бойові дії у своїх літніх резиденціях, розраховуючи на те, що війна незабаром закінчиться. Але надії не справдилися. Місце, де розташовані дачі, опинилося в епіцентрі подій. Неподалік масиву було обладнано український блокпост, стояли військові. Сюди й цілили сепаратисти, потрапляючи в мирні будинки на околиці села Макарового і тамтешніх дачних кооперативів. Цей період свого життя люди згадують, як якесь пекло... До того ж, як розповідають дачники, у той час їм доводилося ховати у своїх підвалах навіть місцевих жителів, які шукали порятунку від російської артилерії. Річ у тім, що населені пункти Станично-Луганського району саме тут межують з територією РФ. Бували випадки, коли російські родичі станичан, які живуть поруч з кордоном, телефонували і попереджали про обстріли з боку РФ: ховайтеся, їдьте, рятуйтеся! І такі дзвінки завжди були виправданими. Вважалося, що російські снаряди не долетять до Вільхівських дач, тому населення шукало тут прихисток.

— Я виїхала з міста 8 липня 2014-го, — згадує луганчанка Наталя Журбенко. — До мене на квартиру прийшли люди з автоматами, дали шість годин на збори і пригрозили: не заберуся з міста — поплачуся за це. У мене в цей час був перелом хребта, мені було важко пересуватися, але ситуація складалася не на мою користь. Хтось із моїх сусідів, очевидно, доніс сепарам, що я проукраїнськи налаштована людина, що веду серед населення роз’яснювальну роботу, одмовляючи їх від участі в псевдореферендумі. Я розуміла, що треба їхати. У дочки на Вільхівських дачах був будиночок, тому вирішили їхати туди. Тим паче, що на ділянці був басейн, де я б могла відновити хребет.

У той час на дачі перебувало багато луганчан, хоча умови для життя були жахливими. Дев’ять місяців дачні кооперативи були без електропостачання, а тому і без води. Власники генераторів ще могли запустити насоси і набрати воду зі свердловин. Але переважно населення складалося з людей похилого віку, у яких і дачі були біднішими, і можливості обмежені. Деякі старенькі були кинуті своїми дітьми напризволяще і жили тут без пенсій, їжі та медикаментів. А коли вмирали, їх навіть нікому було поховати. Один дідусь пролежав два тижні, поки з Петрівки приїхала міліція і зафіксувала його смерть. Дачники зібрали гроші на труну і поховали старого в його ж городі.

— Пенсії тоді не платили, і серед населення встановився якийсь натуральний обмін. Наприклад, виноград міняли на сало або цукор. Той рік виявився врожайним на виноград, багато хто ним харчувався, — згадує Наталя Павлівна. — Звичайно, у той період ми підтримували один одного. Моя дочка і зять, наприклад, привозили людям воду, хліб, інсулін. Коли я встала на ноги, почала займатися волонтерством, добилася того, щоб дачникам привозили гуманітарну допомогу. Так і вижили.

Сьогодні на Вільхівських дачах постійно проживає приблизно 560 осіб. За ці чотири роки люди пристосувалися і взимку жити в літніх будиночках, взагалі в умовах дачних проблем — відсутності медичного та соціального обслуговування, достатньої уваги влади тощо. У перші роки війни збирали повалений снарядами та знищений пожежами ліс, заготовляючи на зиму дрова, сьогодні паливо для грубок доводиться купувати, але багатьом пенсіонерам це не по кишені.

А якщо змінити статус...

Загалом життя налагоджується. На території масиву відновили роботу три невеликі продуктові магазини, сюди привозять хліб. Відновили торгівлю деякі крамниці, аптека та ринок у Макаровому, що за кілька кілометрів від Вільхівських дач, до Станиці Луганської почав ходити транспорт, другий рік населення «республіки» обслуговує «Швидка допомога», а нещодавно з’явився навіть «Шкільний автобус». Це окрема історія.

На Вільхівських дачах разом із батьками проживає чимало дітей, яким доводиться ходити до школи в сусідні села Валуйське і Нижня Вільхова. Щодня діти долають до восьми кілометрів шляху. При цьому треба врахувати, що серед них є школярі молодших класів, для яких таку відстань пройти складно. Внучка Наталі Журбенко, п’ятнадцятирічна Стася, разом зі своїм однокласником з Макарового за допомогою дорослих написали проект, захистили його, і районна державна адміністрація виділила гроші на «Шкільний автобус». Тож тепер юних переселенців до місця навчання возить спеціальний транспорт. Сьогодні актив «республіки» виношує ідею створення ігрових і спортивних майданчиків, щоб діти не грали у футбол на дорогах.

Але найголовніша мета дачного кооперативу — отримати статус селища, що дає багато переваг для людей. Передусім, з’явиться медпункт, дільничний поліцейський, пошта і буде знижено тариф на електроспоживання. Сьогодні дачники платять 2 грн за один кіловат, а якщо вони стануть жителями населеного пункту сільської місцевості, то вартість кіловата електроенергії знизиться для них удвічі. Звичайно, різниця є. Крім того, позбувшись статусу дачного селища, переселенці зможуть отримати субсидії на оплату комунальних послуг. Незважаючи на те, що всі 560 осіб фактично є переселенцями, державну допомогу, або так звану компенсацію на житло, одержують не всі.

Територіально дачне селище належить до Нижньої Вільхової, але оскільки тут створено військово-цивільну адміністрацію, будь-які дії щодо надання статусу дачному селищу українське законодавство забороняє. Тож поки що переселенцям немає на що сподіватися.

Музичні баталії

Улітку населення «республіки» збільшується за рахунок приїжджих з окупованого Луганська, і його кількість доходить до півтори тисячі осіб. За великим рахунком приїжджі з «аборигенами» не дружать. Останні стверджують, що з кожним роком «жителі Лугандонії стають дедалі агресивнішими» і з ними важко спілкуватися. Якщо раніше вони помовчували, то сьогодні не стримують емоцій, а спілкування з ними в деяких випадках навіть призводить до бійок. Проукраїнськи налаштованих дачників обурюють чутки, привезені з «Лугандонії». Бабусі, наприклад, розповідають: у Харкові такий голод, що люди починають один одного їсти (?). Або поширюють фейки про священика, якого українські військові облили бензином і спалили біля «Сталінграда». І це ж треба було такому статися, що цей священик незабаром прийшов на дачі живий-здоровий.

Вільхівські дачі розташовані за декілька кілометрів від лінії вогню. Снаряди сюди не долітають, але грім пострілів люди чують щоночі, і ранок починається з суперечок, з якого боку стріляли. У жителів «ЛНР» завжди винні українські «карателі» і чомусь «Правий сектор», які не дають мирно жити в прекрасному місті Луганську. Аргумент на користь цього мирного життя завжди один — доглянутий центр міста, що потопає в трояндах.

А останнім часом на дачах стали популярними музичні баталії. Одні на всю гучність включають радіостанцію «Победа», інші — по кілька разів включають Гімн України.

Звичайно, не всі луганчани такі махрові сепаратисти. Є нормальні люди, які адекватно сприймають те, що відбувається, й чекають на повернення Луганська додому, в Україну.

«Я маю написати диктант!»

Луганчани, які поселилися на дачах в 2014 році, так і тримаються разом. Серед них різні люди — банкір, викладач, журналіст, професор і навіть полярник. Представників інтелігенції десь осіб сорок. Саме вони і створюють особливий мікроклімат, залишаючись на проукраїнських позиціях. Серед них є просто унікальні люди, такі як 72-річний Володимир Іванович.

Протягом багатьох років у День української писемності та мови він бере участь у написанні Всеукраїнського радіодиктанту. До Вільхівських дач український сигнал не доходить. Щоб почути національне радіо, необхідне спеціальне обладнання. Але Володимиру Івановичу за допомогою різних саморобних антен все-таки вдавалося знайти потрібну частоту. Найчастіше траплялося так, що на горищі серед різних приладів йому й доводилося писати диктант. Після цього запечатував аркуші в конверт, сідав на велосипед і, долаючи десь п’ять кілометрів, їхав на пошту. За ці чотири роки він жодного диктанту не пропустив. А нещодавно в нього, нарешті, з’явився зв’язок. Довідавшись історію Володимира Івановича, голова Станично-Луганської райдержадміністрації Юрій Золкін і журналіст інтернетвидання «Український інтерес» скинулися і купили йому антену.

Одне слово, як не важко республіці переселенців, але вона продовжує жити і обстоювати свої права.

Луганська область.