Приходить час, і діти, шукаючи свого щастя, залишають батьківський поріг. Роблять це, легко злітаючи догори. Буває, доля змушує сім’ю зніматись із обжитого місця. І тоді важче рвати родинне коріння. А коли війна виганяє з рідного дому, розбивається вщент усе попереднє життя.
Доля Тетяни Дмитрівни склалась так, що вона все це пережила — кілька разів долала довгу дорогу з заходу на схід і навпаки. Кожного разу думала, що це востаннє. І кожного разу все доводилось починати спочатку.

Схід — захід: від терикону — до кордону

Для дівчинки, яка народилась у шахтарській родині у шахтарському Торезі, що на Донеччині, здавалось, немає іншого вибору, як повторити долю батьків та практично всіх рідних і сусідів. Чоловіки йшли працювати у забій. Жінки залишались чекати їх вдома.

Мине багато літ, батька не стане. Тяжка праця таки позначиться на ньому — він рано пішов з життя. А мама так і не зможе пережити цієї розлуки. Після того, як сама залишилась у домі, котрий колись давно так важко зводили разом із чоловіком своїми руками, здоров’я, пам’ять і жвавий розум почали зраджувати їй. З часом вона вже мало кого знала і пам’ятала. Але все одно кожного дня під вечір виходила до воріт і пильно вдивлялась на дорогу: в цей час чоловік завжди повертався додому з шахти, і вона зустрічала його. Так тривало ледь не до останнього дня її життя.

Але все це було потім. А юна Тетянка придумала щось таке, що не те що в домі, а й на цілій вулиці нікому в голову не вкладалось. Сказала, що поїде вступати до інституту аж до Львова. Щоправда, тоді ще ніхто не знав, що Донецьк і Львів належать до різних Україн. Ніхто не поділяв людей на східняків і западенців. Ніхто не вів палких мовних дискусій... Просто це було так далеко від дому. І так незвично.

Юну абітурієнтку покликали в дорогу звичайна цікавість і молодечий романтизм. Тепер пригадує, що перші враження від стародавнього міста були надзвичайно сильними. Їх скромненька хатина, город біля неї і невеличкий садок, незмінний терикон, який видно звідусюди, — от майже все, що вона бачила до того. А тут не просто нове місто, а й справді інша культура. Не чужа, не ворожа — просто інша.

Тетяна навіть не думала, що це місто стане її рідним майже на тридцять років. Але саме там закінчила інститут, почала працювати економістом, вийшла заміж, народила дітей...

Усе складалось добре.

Та все одно кожного року влітку обов’язково їздили в гості до бабусі з дідусем. Не могли натішитись тамтешнім сонцем, домашніми овочами і фруктами, а головне — щирим спілкуванням зі всіма родичами та знайомими. Єдине, що засмучувало, — довга дорога. І часу багато забирала, і білети коштували недешево, тож частіші поїздки не могли собі дозволити.

Тим часом діти встигли вирости і вже вважали себе корінними львів’янами. Коли ж почали задумуватись про створення своїх родин, стало зрозумілим, що в одній двокімнатній квартирі всім буде затісно. І тоді Тетяна Дмитрівна разом із чоловіком, котрий був родом із Хмельниччини, прийняли непросте рішення — переїхати в Торез. До цього спонукало ще й те, що там залишилась мама, котра потребувала догляду.

Захід — схід: до батьківського дому

Хоча поверталась до рідного порогу, дорога із заходу на схід була вже зовсім не такою, як в юності. Адже там, у місті Лева, по суті, залишалось її життя, дім і діти, друзі й знайомі, налагоджені за десятиліття зв’язки і робота. І навіть такі «дрібниці», як здобуті з роками побутові звички, традиції...

Та й Торез на той час був уже зовсім не тим. Про колишнє бурхливе шахтарське життя нагадували хіба що терикони. Роботи на шахтах потроху згасали, а з ними життя пішло з містечка. Почала затихати не тільки їхня вулиця, а й увесь район. Хтось перебрався до центральної частини містечка, інші — до сусіднього Сніжного, молодь — до Донецька. Чимало земляків вирушили на заробітки. От тільки якщо львів’яни їхали до Польщі, то донеччани — до Росії. Тетянин брат теж подався на далеку

Північ. Ну не в Москві ж йому, шахтареві, було шукати роботу. Хоч за тисячі кілометрів від дому, а все одно пішов у забій. Спочатку сподівався, що зароблять грошенят та й повернуться додому, бо життя і робота там дуже нелегкі. Але потім опинились у різних країнах, згодом — із різними пенсіями, порівняння яких було, на жаль, не на користь українських. Потім зрозуміли, що повертатись нікуди і немає для чого.

Коли Тетяна Дмитрівна з чоловіком знову оселилась у Торезі, у містечку було більше порожніх хат, ніж обжитих. Жвавішою була хіба що центральна частина. А їх зона біля терикону взагалі опустіла. Сусідів можна було просто на пальцях перерахувати.

Інколи навіть страшнувато ставало, бо охочих понишпорити по порожніх хатах і дворах вистачало. Людям жилось важко. Для жінок роботи практично ніякої. А для чоловіків усе той само вибір — шахта. От тільки робота там стала ще небезпечнішою, а зарплатня — вкрай малою.

Здається парадоксальним, але навіть вугілля для того, щоб опалити хату взимку, стало дефіцитом. Купити його було проблематично, а головне — коштувало дорого. З пенсії доводилося весь рік відкладати, щоб заповнити вуглярку до холодної пори.

Кому тепер розказує, не всі й повірять у таке, що шахтарі після зміни намагались винести через прохідну... пакет із вугіллям. Цього вистачало, щоб раз піч напалити.

Але найбільше Тетяну Дмитрівну дивували розмови, мовляв, на «западной» люди живуть багатше, там навіть пенсії більші призначають... Хто їм втовкмачував у голову такі нісенітниці, не зрозуміє й досі.

Вони ж із чоловіком на життя не скаржились. Є пенсії, стандартні для всієї країни, то й добре. Більшість часу порались на городі та в садку. Хоч земля там неродюча, гаряче літо все випалює і без поливу не обійтись — до всього призвичаїлись. І хату відремонтували. І невеличку майстереньку облаштували. Чоловік був на всі руки майстер, тож люди швидко потягнулись до нього. Родичі поруч, із сусідами здружились... Життя потихеньку почало налагоджуватись. А влітку — вже їхні діти в гості.

Знову схід — захід: чужі між своїми

Війна змінила все. Тетяна Дмитрівна каже, що й досі в її голові постійно прокручуються, як кінохроніка, кадри чотирирічної давнини. Спочатку якийсь хворобливий підйом і завзяття, коли всі з усміхненими обличчями йшли на вибори. Потім вибухи і снаряди, що розривались майже на городі. Збитий «Боїнг», котрий вибухнув ледь не над її домом. Безсонні ночі під канонаду, які вона разом із сусідами проводила у підвалі. І тихі, при зачинених дверях, щоб ніхто не почув, телефонні розмови з дітьми.

Вони питали про одне, чи мама жива-здорова (батька на той час уже не стало), чи вціліла хата, чи є що їсти і за що жити... Але варто було їй кілька разів при сторонніх кинути: «Коли ж це все закінчиться? Нащо ті вибори і та війна?», як до неї міцно пристало «бандерівка». Більше про політику вона не обмовилась жодним словом.

Але то був наче «контрольний» постріл. Як могли записати її у вороги ті, з ким разом народилась і виросла, чиї батьки поруч працювали в одному забої, з ким хотіла прожити у мирі і злагоді до кінця життя.

Діти щодня кликали її у мирну Україну. А вона все не могла лишити батьківську хату. Наче передчувала, що назад вороття не буде.

...Цей останній переїзд на захід наче перекреслював усе її попереднє життя. Блокпости, якісь забиті народом маршрутки і попутки, сумки в руках — увесь скарб, що вдалось нажити і забрати з собою. А головне — відчуття того, що їде в нікуди.

Діти звали до себе. Та їй не хотілось нічим їх обтяжувати. Адже розжитись новими квартирами їм так і не вдалось. З’явились онуки, а тут нате вам — ще й бабуся на голову.

Щойно трохи оговталась від тієї подорожі — вирушила на чоловікову батьківщину на Хмельниччину. Невеличка хатина у приміському селі не те щоб чекала на неї, але виявилась єдиним можливим притулком. Хоча кликали і родичі, і знайомі пожити трохи у них, але вона розуміла, що в чужому домі назавжди не затримаєшся. Тож укотре вирішила облаштовуватись на новому місці. «Бандерівка» для одних, «сепаратистка» для інших, вона завжди була і залишається простою людиною, котра не хоче ні війни, ні конфліктів. Котра готова жити в злагоді з сусідами на будь-якій території. Котра знаходить сили не тільки миритись із будь-якими обставинами, а й виживати у будь-яких умовах. І котра хоче мати свій дім.

Починати заново вже ніколи. З роками дедалі важче обживатись на новому місці. Шахтарська донька і містянка з львівськими манерами, тепер вона призвичаюється до життя подільського села. Господарством не обзаводиться. Але свій город доглядає.

Налагоджує нові стосунки, несподівано знаходить знайомих своєї молодості та однокурсників, повертає їх дружбу і зав’язує нову — одне слово, живе.

Трохи заспокоїлась. Уже не мучать нічні кошмари. Та все одно, коли не спиться, згадує батьківську хату в Торезі. Залиті сонцем кімнати. Абрикоси біля дому. Терикон, що завжди перед очима... Чи побачить їх ще колись? Чи навідається до рідних могил?

Чи здолає такий довгий у її житті шлях із заходу на схід?..

Знає тепер тільки одне: нічого немає в житті однозначного. Нікого не можна ні засуджувати, ні осуджувати. А головне — не розв’язувати війни.

На прохання героїні матеріалу її ім’я змінене і точне місце перебування не вказане.

Хмельницька область.