У Настуні (так називає себе сама) — 4 дітей, 15 внуків і 18 правнуків! Рідні та односельці теж кличуть її так, хоча Анастасія Семенівна ІВАНИК із села Нижнє Висоцьке Турківського району, що на Львівщині, вже поважного віку. Перевалило за 80 літ із шість чи сім — точної дати своєї появи на світ не знає. Та й хто тоді записував день, місяць і рік її народження у прикарпатському прикордонному селі.

На знімку: Настя Семенівна радо зустрічає гостей у своїй оселі.

Болючий спогад

Тяжко жилося Настуні у родині, де зростало семеро дітей. А кому легко було? Пережила голод, військові дії, розруху. Багато працювала, аж руки горіли від тієї роботи, але всього наполегливо вчилася.
Та найбільше лихо прийшло з незнаними «братками». Один із місцевих, ухожих у їхню хату, навів, переконана Настя Семенівна, бо дуже вже добре знався на розташуванні речей в оселі. Поки одні бандити випотрошували скриню, а інші нишпорили по закутках, хтось із вулиці підказував: «На печі, за мішком із кукурудзою, подивися — там нові чоботи стоять».
Настуні на той час минуло 13. Гарне дівча хотіло мати гарне вбрання. То й справили їй батьки нові довгоочікувані чобітки з опушечкою — їх називали «румунки». Тож коли бандит взявся за взувачку, дівчинка, не пам’ятаючи себе, зненацька вихопила з його брудних рук свої чобітки, мов найдорогоцінніший скарб, і притисла їх до грудей: «Не віддам! Хоч убий — не віддам!»
Дивно, але бандит відступив від дівчати. Проте того трагічного дня родина Настуні не лише втратила майже всі нехитрі пожитки, а й залишилася без годувальника. Батьку, який кинувся обороняти нажите тяжкою працею майно, один із злодіїв на очах приголомшених дітей автоматною чергою відстрелив голову. Дісталося тоді й Єві, молодшій сестричці: її бандит із силою відштовхнув до стіни — дівчинка вдарилася головою і знепритомніла...

Невипадкова зустріч

Настуня не любить згадувати той час. Та й чого ворушити в пам’яті болючі спомини, коли за довгі роки життя було й чимало світлих щасливих сторінок. Про них вона любить розповідати. Ось хоча б про випадкову зустріч зі своїм судженим Юрком.
...А було це так. Тоді Настуня працювала дояркою в місцевому колгоспі, й досить успішно — серед кращих ходила. Тож і преміювали її аж 50 рублями. Тільки щоб їх отримати, треба було добиратися пішки у сусіднє село, бо тоді ніякого транспортного сполучення між населеними пунктами Турківщини не було. Зайшла по дорозі до місцевої крамниці, накупила гостинців на премію для всієї родини (їх тоді залишилося четверо разом із мамою) й знову пішки подалася додому.
Була зима, мороз, тож сніг під ногами добряче хрумтів. І раптом вона почула за собою чиїсь кроки. Озирнулася — ой, нене, якийсь солдат наздоганяє. Бойова Настуня не те щоб злякалася, але холодок спиною пробіг. «Що воно за москаль? Ще відбере покупки. Нехай швидше минає і йде своєю дорогою», — подумала і притишила хід.
Але парубок і не думав її обганяти. Порівнявшись, заговорив. Настуня прикинулася глухонімою. Хлопець не здавався, говорив і говорив: про те, що три дні тому повернувся зі служби в армії, що оце ходив у сусіднє село у військкомат ставати на облік, що такої гарної панянки досі не зустрічав... З того, як дівчина реагувала на його слова, розумів: усе вона добре чує і їй його компліменти подобаються.
Після тієї зустрічі Настуня і Юра більше не розлучалися. Так і прожили в парі замалим не 60 років. До ювілейного весілля Юрій Онуфрійович не дожив буквально місяць. Численні родичі готувалися до урочистого відзначення події, а довелося проводжати господаря за небокрай...

Дані Богом

А тоді, після весілля, Настуня переїхала до чоловіка. Першим світ побачив їхній син. Свекор вирішив наректи його Онуфрієм — своїм ім’ям. Але тут втрутилася свекруха: «Ніць, досить одного Онуфрія! Ця дитина нам Богом дана — тож зватиметься Богданом».
— Чому самі не дали ім’я хлопчику? — питаю.
— Мені тоді було все одно — аби лишень ріс здоровим і щасливим. А ще, мабуть, з поваги до рідних чоловіка. Хоча моя свекруха мала крутий норов і часом добряче дошкуляла, але я зі свекрами прожила чимало років і на той світ спорядила. Думаю, вони не ображаються.
Із часом у родину Іваників бусел приніс двох доньок і ще одного сина. А коли Настуні минуло сорок (її первісток уже служив у армії) несподівано доля подарувала Іринку.
«Такої гарнюньої дівчинки я ніколи не бачила, — змахуючи непрохану сльозинку, каже Настя Семенівна. — Але недовго вона нас радувала — скоро маля стало янголятком. Ніхто так достеменно й не сказав, від чого померла моя дівчинка».
Переплакала-перетужила Настуня — і жила далі... Сьогодні вона — берегиня великого і славного роду. І хоча порозліталися давно по усюдах її діти, не цураються батьківського дому.
Старший син Богдан, у недалекому минулому працівник нафтогазовидобувної галузі, обов’язково щороку приїздить із Сумщини. Там звив родинне гніздечко з красунею дружиною Валентиною, знаним у їхньому краї адвокатом. У двох синів, що пішли батьковим шляхом, підростають дітки — Кірочка і Дмитрик.
Старшу Марію доля закинула аж на Херсонщину. Має доньку і двох синів, а ще — четверо внуків.
Молодша дочка Катерина (удома її кличуть Кася) — мати-героїня. Народила і виховала семеро дітей — усім їм разом із чоловіком Ярославом дала освіту, тепер радіє 11 онукам. Катя живе неподалік батьківського дому, тож саме на її плечі й випало найбільше турбот про маму. Щодня, за будь-якої погоди, вона — у дорогої людини, аби свіже молоко, сир, інші смачні страви потрапляли на стіл. Спробувала забрати неньку до себе хоч на зиму, та вже через день Семенівна дременула додому. «У мене є своя хата і телевізор, який можу хоч увесь день дивитися», — заявила старенька.
У наймолодшого з дітей сина Миколи, ліквідатора аварії на ЧАЕС, депутата Турківської райради, з дружиною Оксаною — троє синів-красенів, які вже мають свої сім’ї, підростає внучка.
...У тому кутку села Нижнє Висоцьке, де Стрий зливається з Бітлянкою, кілька обжитих хат і лишилося. Але звідси Настя Семенівна — ні ногою! Де ще шукати такої неповторної краси?! Смереки волохатими лапами тягнуться до сонця. Річка шумить-виграє камінням буквально у дворі. Найчистіша вода з криниці, що під горою. А повітря — прозоре, духмяне, аж дзвенить! Дарма, що роки, здоров’я підводить, через що «вивела» господарство (а було ж чимале!) — її душа, як і в молодості, радіє цій казці. Щовечора виходить посидіти під хатою на яскравій лавці, молитви почитати і порадіти життю... Щастя вам, шановна Насте Семенівно, по вінця! Здоров’я без ліку і щедрого, довгого віку!

Наталія РОЗТОРГУЄВА.
Фото автора.

Нижнє Висоцьке — Суми.