У роботі лікарів цього відділення є медичні стандарти і протоколи, але немає стереотипів. Бо це особливий підрозділ — реанімація. Тут завжди готові стати в бій за життя людини.
Сюди привозять тяжких післяопераційних хворих, а також з усієї області — з гострими панкреатитами, панкреонекрозами, лептоспірозом, ботулізмом, різних видів отруєннями та в інших станах між життям і смертю. Таких через відділення проходить щороку майже дві тисячі. Порятунок пацієнтів, а також ще один масив роботи — наркоз під час хірургічних операцій (а їх проводять в лікарні понад сім тисяч щороку) забезпечують 18 лікарів-анестезіологів відділення.
— Найчастіше для знеболення операцій нас задіюють ортопеди, гінекологи, урологи, отоларингологи, — продовжує знайомити з відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Черкаської обласної лікарні його завідувач Павло Бардашевський (на знімку). — Загалом у лікарні 13 операційних столів. Кожен анестезіолог обслуговує по місяцю одну операційну, двоє щоденно працюють у палатах інтенсивної терапії, троє чергують по лікарні цілодобово. Головне в нашій роботі — вміти повести ситуацію так, щоб не виникло ускладнень, які треба буде згодом, сходячи потом, героїчно долати, — зазначає Павло Вікторович.
— Чи є сезонність захворювань, з якими потрапляють до реанімації?
— Після Травневих свят це харчові отруєння, панкреатити. Влітку — люди з травмованими спинами: пірнальники, мотоциклісти. Трапляються пацієнти після укусів змій, павуків, але переважно таких лікують у районах. Лютий і серпень — лептоспіроз. Це захворювання, смертність від якого дуже висока, збудника передають гризуни: взимку вони в коморах, а в спеку підтягуються до ставків і заражають воду. Лептоспіри проникають навіть через непошкоджену шкіру і слизові. Ми в області — центр лікування лептоспірозу. У 2016-му було троє хворих, і один із них помер. Торік важких не було. Осінь — грибники. І що менше грибів у лісі, то більше грибників у нас. Якось привезли двох: на одному з житлових масивів Черкас, просто на газоні, назбирали й насмажили печериць. Один вижив, один помер — його й без того хвора печінка не витримала. Зима — час пневмоній. За останні півроку постійно багато хворих із флегмоною: стоматологія дуже вартісна порівняно з доходами людей, тому терплять до останнього, коли в процес запалення і нагноєння уже втягуються дно порожнини рота, шия, межистіння.
— На якому рівні оснащення реанімаційних палат?
— Монітори, які контролюють пульс, тиск, дихання, насиченість організму киснем, служать нам уже понад десять років. Це багато. Обласна рада спрямувала кошти на придбання нових. Сподіваюся, незабаром у нас вони будуть. У відділенні десять останніх років ми виконуємо те, що в народі називають «штучна нирка». Торік через гемодіаліз пройшли 29 хворих. Для плазмаферезу, який «чистить кров», у відділенні є апарат «Гемофенікс». Така допомога необхідна алергологічним, неврологічним хворим, пацієнтам з аутоімунними за-
хворюваннями. Забезпечені ми дихальною апаратурою. І в операційних уже працюємо на газових анестетиках, як увесь цивілізований світ. Оперовані швидко засинають, швидко прокидаються, і таке знеболення максимально безпечне. В розпорядженні відділення також експрес-біохімічна лабораторія.
— Що у вашій службі найскладніше?
— Вийти до родичів і сказати: «Вашого батька (чоловіка, сина, брата) немає». Бо якщо з пацієнтом стається непоправне, то постійно повертаєшся назад, аналізуєш: що могло бути приховане, чого не врахували? Як зробити, щоб це не повторилося? Наприклад, був пацієнт: у нього пасіка, проте алергія на бджолині укуси. Заболів зуб. Замість піти до стоматолога, послухав, як одна добра душа порадила прикласти прополіс. Проти ночі від алергії дуже розпухла щока, проте звернувся до лікарні аж в обід наступного дня. І через чотири години помер.
Але частіше буває, коли привозять синьо-чорних, і робиш усе, що належить. За формальними ознаками вже всі зусилля марні. Але робиш по-людському. Як колись учила мене анестезист Любов Василівна Нечипоренко, коли я прийшов в інтернатуру. Вона наставляла: лікувати можна двома способами — по-книжному й по-людському. «А як це — по-людському?» — допитувався я. Каже: «Так, як пише книжка, як гласять протоколи, але з людським ставленням». І трапляється, що безнадійний пацієнт оживає. Лежала в нас жінка: трохи подряпала руку. На другий день рука напухла. На третій — ще більше. Потім пневмонія, сепсис. До нас потрапила з райлікарні, за станом — більше «там», ніж «тут». Нирки стояли, серце зупинялося, апарат за неї дихав три тижні, вона вся розпухла. Місяць у нас, потім профільне відділення. З допомогою лікарів вижила, виписали додому.
— Чи розповідали вам пацієнти, виведені зі стану клінічної смерті, що вони бачили? Це завжди цікавить людей.
— Ніхто не розповідав. Якщо пацієнта вдалося повернути до життя, то такого не буває, як дехто собі уявляє з науково-популярних фільмів, що ожилий відкрив очі й одразу ділиться пережитим у стані клінічної смерті. Здебільшого пацієнт ще повинен одужати від післяреанімаційної хвороби, щоб мозок став більш-менш адекватний. Недавно в чоловіка сталася серцева смерть. Нам вдалося його реанімувати. Лише через місяць відправили додому.
— Чи дивитеся ви серіали про екстрену медицину, на кшталт «Доктора Хауса»?
— Серіалів не дивлюся, але про медичні маю уявлення. Той самий «Хаус»: спочатку мені було цікаво, як лікарі на екрані мислять. Але це не збігалося з моїми уявленнями про те, як треба діяти. Серіал зроблений на обивателя, задля яскравої картинки, для розваги, а не для відображення медичної реальності.
— Як професія накладає свій відбиток на поведінку, сприйняття — те, що називають профдеформація?
— На цій роботі або швидко вигориш, або відключаєш емоції. Коли йде реанімація, ніколи ахати й охати. Мені батько (він був інженером) казав колись: «Ти як почав працювати анестезіологом, то став такий… Одно слово, зачерствів». Так, помічаю, що мої «локатори» налаштовані на критичні сигнали, які можуть означати загрозу життю людини. Всі інші скарги мозок сприймає як дрібні (хоч вони гостро важливі в цей момент для співрозмовника). Важко перелаштуватись на інший больовий поріг. Хоч це не завжди рятує від профзахворювань: насамперед гіпертонії — думаю, немає анестезіолога, якому за 40 і він не вживає гіпотензивних ліків.
— У вас фактично немає плинності лікарських кадрів. Що зачіпає і не пускає з непростої професії?
— Довіра людей, загальна повага, відчуття того, що в житті ти робиш важливу справу. Бо, перефразовуючи приказку, можна й так сказати: від тюрми, суми й реанімації не зарікайся. Водночас людина випадкова на цю роботу не йде. Як казала колись мама мого однокурсника, сама лікар: «Хлопці, ви повинні зрозуміти, що в медицині чисте й біле — це тільки халат, і то коли тільки-но його випрали». А тим паче в інтенсивній терапії: це запахи гнійно-септичних ран, людських виділень. Це зміна характеру хворого — від хворобливої плаксивості до агресивності (хіба не бувало, що летів наш лікар у куток від кулака дебелого пацієнта?). І помилку лікаря видно одразу, бо в нас рідко триває лікування місяцями. Усі мої колеги різні, але немає такого, на кого б я не міг покластися. Один начитаний, у другого руки майстра, в третього інтуїція така, що він зайде в операційну саме тоді, коли через хвилину буде потрібний… Найдовше у відділенні працюють Людмила Іванівна Коваль та Геннадій Іванович Лєбєдєв. До речі, анестезіологи нашого відділення мають 12 публікацій у міжнародних збірках, 15 — у центральних фахових періодичних виданнях, 27 зареєстрованих рацпропозицій і винаходів.
Нічого так не тримає в цій професії, як те, що ти комусь допоміг. Років п’ять тому восени потрапила до нас жіночка з райцентру Монастирище, така вже за 70. Незважаючи на її вік, вдалося виходити. Минуло півроку. На Великдень мене кличуть до виходу: кажуть, якась бабуся прийшла. Я її забув. А вона нагадала: «Я така-то, лежала у вас з тим-то. Привезла вам пасочку». Вона їхала через усю область... Заради такого, мабуть, варто на цю роботу ходити, — каже Павло Бардашевський.
Серед медиків є «повір’я»: якщо лікар зміг пропрацюва-
ти анестезіологом упродовж трьох—п’яти років, він залишається в цій професії і надалі.
Пам’ятаю, як перший анестезіолог, засновник нашого відділення, коли святкували його 85-річчя й адміністрація вітала шановного ветерана, попросив: «Зробіть мені подарунок: дайте мені можливість попрацювати ще років п’ять…». І це був не жарт.
Фото Олега ГАНІНА.
