Укр | Рус
У Млинові на Рівненщині вшанували тих, хто знає ціну хліба До 100-річчя легенди американської музики: пам’ять про «батька мюзиклів» повертається до Рівного У Сарнах на Рівненщині нетверезий чоловік прийшов у кафе з гранатою СБУ блокувала канал збуту в Україні зброї та боєприпасів, організований прихильниками міжнародної терористичної організації «Ісламська держава» Футбол. Авторитетний фахівець оцінив гру збірної Голова Верховної Ради України Андрій Парубій під час брифінгу у понеділок назвав ключові питання поточного пленарного тижня Як і обіцяли, перекрили трасу Футбол. Поле в Анталії зіпсовано зливами У печерному монастирі Качи-Кальон під Бахчисараєм в аннексованому Криму, де знаходиться Свято-Успенський монастир Сімферопольської єпархії УПЦ МП, «під прикриттям релігії ведеться господарська діяльність» Брифінг Голови Верховної Ради України Андрія Парубія за результатами Погоджувальної ради (відео) Футбол. Як визначатиметься переможець Ліги націй Сьогодні, 19 листопада, розпочинається процес висування кандидатів на місцевих виборах 23 грудня 2018 року Фракція БПП назвала умови голосування за проект Держбюджету-2019 Голова Верховної Ради Андрій Парубій сподівається, що парламент 22 листопада схвалить Держбюджет-2019 у цілому На стихійний страйк перевізників херсонці відповіли стихійним мітингом
Загрузка...
На головну
13.09.2018

Слова Рильського про Лизанця стали пророчими

Василь НИТКА

Відомий професор-гунгаролог, якому минуло 88 років, 70 віддав Ужгородському університету

ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Петро Лизанець — завідувач кафедри угорської філології, директор Центру гунгарології Ужгородського національного університету, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Угорської Республіки «Лицарський хрест».
Основні наукові інтереси: українсько-угорські міжмовні контакти, українська та угорська діалектологія, лексикографія, фразеологія і лінгвогеографія. Опублікував понад 550 наукових праць (крім газетних), більше півсотні монографій 
у Європі, США;  вийшло понад 100 рецензій і здійснено більше 1700 посилань на праці П. Лизанця; його ім’я вміщено у багатьох енциклопедіях світу.
Докторська дисертація «Угорсько-українські міжмовні контакти» вийшла у 3-х томах обсягом 120 друкованих аркушів. Тритомний «Атлас угорських говорів Закарпаття» побачив світ обсягом 330 друкованих аркушів. Засновник і редактор двох наукових журналів «Акта гунгаріка» і «Вісник Закарпатського угорськомовного товариства». Автор цілої низки словників.
Три десятки літ разом з відомими ученими Європи присвятив роботі над 
7-томним «Загальнокарпатським діалектологічним атласом».
Створив свою наукову школу, в якій виховав плеяду перспективних учених.
Був і залишається першим на багатьох напрямах мовознавчої науки.

 Труди вченого у 31 томі

— Петре Миколайовичу, як людина надто скромна, не сприйміть за похвалу такі слова: кожен, хто знайомий з цілою бібліотекою ваших книг, у яких уміщено весь доробок, відмічає, що ви здійснили у науці титанічний труд!.. Хіба така наполегливість, зібраність, навіть одержимість бере початок не відтоді, коли ви спересердя кинули, що складаєте не кандмаксимум, а лише мінімум — вас фактично не впускали до храму науки, але тим самим несамохіть прищепили не злість, а потребу безкінечного труда?..
— Безумовно, у науковому плані я зробив чимало, хоча не збирався стати науковцем. Мені дуже подобалося господарювати: любив коней, сільгоспзнаряддя, землю... Прагнув стати ґаздою.
Але коли закінчив у далекому вже 1948 році гімназію, розпочалася так звана колективізація. То була трагедія не тільки для моїх батьків, а для всього населення Закарпаття. Виганяли з двору нашу худобу, забирали всю землю, увесь реманент — і п’ятеро дітей з батьками залишалися без нічого...
Я змушений був забути про свою мрію і вперше  піти до Ужгорода, де того ж року вступив на філологічний факультет університету, який 53-го закінчив з відзнакою... Потім аспірантура на кафедрі української мови, до якої три рази перескладав іспит з рідної мови, поки не вигукнув отому «доброзичливцю» наведені вами слова, оскільки я як відмінник чудово володів матеріалом, але, мабуть, уже в мені вбачав чомусь конкурента... Потім захист кандидатської (1959 рік), докторської (1971 рік) дисертацій, і фактично я став науковцем.
Зробленого я зміг досягнути лише титанічною щоденною працею. І гадаю, мені, мабуть, Бог прищепив любов до науки, яка врешті принесла мені значний результат: 550 наукових праць, серед яких 25 монографій, 23 вузівські та навчальні посібники; а 12 монографій і понад 130 наукових статей надруковано за кордоном. На наукові праці з’явилося понад сотню рецензій учених різних країн і більш як 1700 посилань на мої праці — а це основне в оцінці ученого. Я заснував і редагую два журнали «Акта гунґаріка» 1990 року   
ВАКівське видання, вже вийшло 23 томи, в яких опубліковані статті німецькою, французькою, англійською, українською, російською мовами; та «Вісник Закарпатського угорськомовного наукового товариства» (з 1994 року) — побачили світ п’ять томів.
Без щоденної наполегливої роботи все це здійснити було би неможливо. Мій розпорядок дня? Різний. Я був деканом філологічного факультету і завідувачем кафедри угорської філології з 1966-го по 2015 рік та керівником Центру гунгарології... Весь час віддаю науці — суботу, неділю, літню відпустку. Ще раз скажу: якби я не любив науку — не міг би стільки зробити. Коли мені важко, зіпсували настрій, гнітить якийсь стрес — тільки-но сідаю за стіл, усе минає.
Вважаю, що в науку повинна йти людина, яка її дуже любить і готова присвятити їй усе життя. Наука, на відміну від людей, мене ніколи не зраджувала; наука не терпить фальші; наука — це мій відпочинок!
Протягом 2008-2015 років усі свої наукові праці я видав у 31 томі і окремими книгами: рецензії, відгуки на посилання на мої праці (450 стор.) та листування зі мною. Видання цих праць зумовлено тим, що 11 монографій і 160 статей вийшли за кордоном — у 19 країнах Європи й Америці. Вони не були доступними для науковців України і славістів. Ці праці у 46 упаковках я надіслав як подарунки у європейські та бібліотеки Північної Америки. 16 із них подаровані університетським бібліотекам і Академії наук Угорщини.
— І все-таки повернімося до витоків... Хіба це не знак долі, що хлопчик, який народився і ріс фактично в українському, верховинському оточенні, — через родинні обставини досконало вивчив у долині угорську і свідомо чи ні поєднував обидві мови, аби науково обґрунтувати їхні взаємини і відмінності?
— Справді: народився я на Верховині у гірському селі Ізвор (по-старослов’янському «криниця», «джерельна вода»). Щоправда, після 1945-го один відомий русофіл перейменував це село на Родниківку, взявши за основу вже російське сучасне значення «родник». Жоден науковець не може пояснити появу такої форми, оскільки граматика подібного не допускає. Міг бути «родниковый», але так штучно «приоселити» на радянський фасон — це абсурд! І я скільки не домагався, повернути стару назву — неможливо!.. Писав про село Ізвор у різних наукових статтях у центральних і обласних газетах, у наукових монографіях, адже це та сама ідеологія, й її слід розглядати як декомунізацію. Проте мені відповідають: їдь у село і переконуй людей, хай вони напишуть з підтвердженням даних паспортів і вимагають повернути стару назву, а не сурогат. Але людині мого віку таке дуже важко зробити...
Спогад. 1936-го батьки переселилися з Ізвора у Берегівський район біля села Шом, де вже з 28 року поміщик Бейкеші пропонував осушувати заболочені місцевості й третину окультурених земель віддавав родинам переселенців, а дві третини залишав собі. Так з’явилося нове поселення Шом-Колонія. Всією родиною дуже тяжко трудилися. Ніч-день. Ми всі, п’ятеро дітей, також працювали з самого світанку, а зранку, доки ще не йшли до школи, — виганяли корови на пашу... Тоді прив’язували — і до школи. Дисципліна, ощадливість, турбота були ґаздівські... Ми прагнули всією душею жити краще, мати свій хліб і до хліба. Оскільки батьки дуже хотіли, аби ми стали хоча б письменними... Однак у сорокові роки ми нічого не могли вдіяти, бо все робилося незаконно, і тому навести лад стало неможливо. 48-го все забрали. Я ніколи не бачив батька заплаканим. А тоді сльози текли по його обличчю одним поливом...
Я там закінчив шість класів. Мова угорська мені стала хоч і нерідною, але природно, органічно сприймалася. Мені стало однаково, як розмовляти — по-українськи чи по-угорськи. Хоча то була суто кухонна мова. Потім я перевівся у горожанську (неповну середню) школу до Мукачева, де вчився з 1941-го року. В 1944-му перевели нас у Берегівську гімназію, яку я закінчив  1948 року вже як середню школу № 1.
Правда, відкриття 1945-го Ужгородського державного університету стало великою подією у моєму житті, і так я поступово забував попередню образу з колгоспом і дуже відповідально поставився до навчання.

Дипломну роботу видала «Наукова думка»

— Знання угорської, а також латинської мови, яку вивчав у гімназії, — продовжує професор, — мені дуже допомогли. Забігаючи наперед, скажу, що 1989 року у видавництві Академії наук України «Наукова думка» побачило світ накладом 2500 примірників фототипне видання «Граматика слов’яно-руська» Михайла Лучкая (видрукуване латинню 1830 року в Буді) в моєму перекладі і вичитанні Юрія Сака на українську і з моєю вступною статтею. Це був єдиний в Європі переклад Лучкаєвої праці українською мовою, що зробило книжку доступною для широкого кола читачів. Наклад миттєво розійшовся. А це була моя дипломна робота!..
Цікавою видалася й кандидатська дисертація «Українські південнокарпатські говірки Затисся Виноградівського району Закарпатської області» (1959 р.), де поряд з теоретичною частиною я подав словник діалектизмів, тексти розмовної мови сіл Затисся, казки, приповідки. Що нині вражає? У списку використаної літератури немає посилань на класиків марксизму-ленінізму! Це унікальний випадок! Я тоді вважав, що пізніше буду ганьбитися штучним «протягуванням» цитат до такої суто мовної проблематики. Цим горджуся, що зумів відстояти власну позицію.
— Мабуть, мало в кого під час захисту кандидатської присутній академік. Та ще й поет-живий класик, та ще й Рильський. І онук Василя Стефаника — ректор Львівського університету...
— Максим Рильський сказав, що мій виступ був аргументованим, що в роботу вкладено душу й любов до рідного слова. «Я глибоко переконаний, що це тільки добрий початок, — сказав тоді Максим Тадейович. — Перед нашим дисертантом прекрасне майбутнє». Він висловив упевненість, що захищу докторську дисертацію і стану «одним з провідних учених нашої країни. Я впевнений, Петре Миколайовичу, що ваше ім’я як ученого з’явиться як у наших, так і в зарубіжних енциклопедіях». Звичайно, почути такі слова мені було дуже приємно. Як і добрі відгуки про цю та інші мої наукові роботи Дмитра Павличка...
— Протягом більш як шістдесятилітньої наукової діяльності вам щастило на взаємини, дружбу з цілою когортою відомих у Європі й світі людей...
— Як науковцеві, мені довелося їздити на міжнародні конференції в різні держави Європи і там зустрічатися з відомими вченими світового рівня. Назву одних тільки академіків: Борис Серебрянников, Юліан Бромлей, Василь Литкін із Москви, угорці Пийтер Гайду, Бийла Калман, Бийла Ортутоі, Гейза Барці, Лоранд Бенкив, македонець Бодижар Відоескі, фін Гейкі Лескінен та багато інших. З переважною більшістю з цих світочів науки у мене склалися дуже близькі, навіть дружні стосунки. Це і підтверджує видання окремим томом моїх наукових праць «Листування з Петром Лизанцем» (457 стор.).
До нас в Ужгород на кафедру і в Центр гунгарології приїжджали президенти України Леонід Кравчук та Угорщини Арпад Ґьонц, Голова Верховної Ради України Іван Плющ, президент НАНУ Євген Патон, відомий академік Ігор Юхновський, посли, вчені з Європи і Америки, азійських країн.

Прийом у папи Івана Павла II
 

— Отже, ви брали участь у наукових конференціях, симпозіумах, читаннях у десятках країн ще і в радянські часи. А що і де найбільше запам’яталося?
— З 1962 року беру активну участь у наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, які проходили у Кракові, Брюсселі, Римі, Ювяскулі (Фінляндія), Братиславі, Берліні, Нітрі, Парижі, Гамбурзі, Берліні, Токіо та республіках колишнього СРСР... Найбільше запам’яталася конференція з гунгарології у Римі, де я мав змогу разом з дружиною ознайомитися з прекрасними пам’ятками вічного міста, а потім нас приймав папа Іван Павло ІІ у своїй літній резиденції, то було 1996 року. Це справило на мене і Надію Василівну незабутнє враження.
— Петре Миколайовичу, вас, зокрема, письменники, величають сучасним Лучкаєм... Ви справді такий передбачливий або цілеспрямований у науці з юних літ, що все, над чим працюєте, — виходить у світ окремими книжками. Навіть дипломна робота!
— Приємно чути, що мене називають Лучкаєм, бо він справді був дуже працьовитим. Перебуваючи в Італії в місті Лукка протягом 1829-1831 років, куди його запросив місцевий граф правити службу Божу за греко-католицьким обрядом, — за два роки зумів написати дві праці (які вписали ім’я Михайла Лучкая в історію європейської науки назавжди) — «Граматику слов’яно-руську» та «Історію карпатських русинів».
— Що із багатогранності зробленого вважаєте найбільш ціннісним?
— У науковому плані таким вважаю тритомну монографію про угорсько-українські міжмовні контакти, яка побачила світ під егідою Угорської академії наук обсягом 684 друковані аркуші. Перший 1970-го і третій томи 1976 року віддруковані в Ужгороді, а другий том того ж 1976-го — у Будапешті. На цю монографію з’явилося понад 20 рецензій у різних країнах. Цей тритомник зробив мене відомим не тільки в межах колишнього СРСР, а й у Європі й світі. Він зберігається і в бібліотеці Ватикану.
— А такі потрібні для щоденного користування словники?..
— Великої уваги я надавав лексикографії. Зокрема, написанню двомовних словників, які вкрай потрібні редакціям газет, радіо, телебачення, видавництв, письменникам та науковцям... У нас 1961 року вийшов угорсько-український словник, але явно через 40 літ застарів. Тому 2001-го ми видали новий, осучаснений, а через чотири роки — другий, українсько-угорський. Таким чином ми, як науковці, забезпечили всіх добротними і великоформатними словниками.
Досить-таки важко перекладати фразеологічні звороти, шукаючи відповідники в одній і другій мовах. Тому ми також тут добряче попрацювали, аби світ побачили два україно-угорський і угорсько-український «Словники сталих словосполучень і виразів». Чому не фразеологізмів? Крім останніх, тут вміщено і сталі словосполучення, які ще сьогодні не стали фразеологізмами, але вони з часом «доростуть» до них. А нині це дуже необхідне для роботи журналістів, науковців, перекладачів, які знайдуть на сторінках цих видань багато відповідників.
У 2012-2013 роках видруковано «Словник угорських говорів Закарпаття» обсягом 960 сторінок. Співавтор — доцент Катерина Горват.
— Атласи вважаються модерним напрямом у лінгвістиці...
— Так. Лінгвістичні атласи належать до наукового напряму лінгвогеографія. Ми пишаємося, що змогли видати у трьох томах великого формату «Атлас угорських говорів Закарпаття», перший том вийшов 1992-го в Будапешті в Угорській академії наук, другий — 1996-го, а третій — 2003 років. Обсяг — 350 друкованих аркушів. Сюди ввійшли також багато лексичних і 219 семантичних карт, якими я пишаюся, бо в європейській лінгвогеографії цих карт не було, оскільки у питальниках для збору лексичного матеріалу не ставили семантичні запитання. Тут ми вперше в українському і угорському мовознавстві подали класифікацію угорських говорів на території нашої області. Поділяємо їх на три основні діалектні групи: ужансько-латорицькі, боржавські та марамороські.
Приємно, що на ці три томи опубліковано багато рецензій різних учених.
— Разом з цілою плеядою вчених Європи ви понад тридцять років працювали над 7-томним «Загальнокарпатським діалектологічним атласом», який побачив світ російською і французькою мовами...
— То справді великий науковий труд!..
З 1973 року відомі діалектологи Карпато-балканського реґіону розпочали працювати над «Общекарпатским диалектологическим атласом», який вийшов у сімох величезних томах. Перший — 1989-го, а останній — 2003 року. 
«Атлас» виходив у різних країнах. Приміром, 1-й том у Кишиневі, 2-й у Москві, 3-й у Варшаві й Кракові, далі — у Львові, Братиславі, Будапешті, а останній — у Новому Саді й Бєлграді. У всі ці країни вчені їздили й працювали там відповідний час. А загалом над цією працею трудилися науковці Боснії і Герцеговини, Угорщини, Македонії, Молдови, Польщі, Росії, Словаччини, України, Чехії, Сербії, Хорватії, Словенії.
— Петре Миколайовичу, рівно 49 років (1966-2015) очолювали кафедру угорської філології...
— Час летить швидко... Очолити кафедру мене змусили після двох років її існування — влітку 1966 року. Аргумент, що я не угорець, — до уваги не взяли.
Тепер, уже з відстані років, не шкодую, що перейшов туди працювати. Тоді на кафедрі було... двоє чоловік. Зараз — тринадцять, 85 відсотків з них мають наукові ступені і вчені звання.
Кафедра за цей час: видала першу збірку угорських народних казок Закарпаття «Три золоті стріли», першу збірку угорських балад краю, першу антологію угорської літератури Закарпаття (з 1945-го по 1985 рік); випустила 1030 спеціалістів-філологів, викладачів угорської мови й літератури, які працюють у 111 угорськомовних школах Закарпаття. На базі кафедри 1988 року відкрито Центр гунгарології, а тоді кафедру історії Угорщини і євроінтеграції й кафедру математики та фізики новоствореного гуманітарно-природничого факультету з угорською мовою навчання. Цей факультет як декан я очолював з 2008-го по 2012 рік, з 2013-го — почесний декан. Маю особливо наголосити: це перший угорськомовний факультет у Східній і Центральній Європі, який діє при Ужгородському національному університеті. Такого немає ні в Словаччині, ні в Румунії, ані в Сербії.
— Ви, як мало хто навіть з добре відомих учених, — створили свою наукову школу.
— В УжНУ гунгарологія як наука почала активно розвиватися з утворенням угорського відділення (1963 р.), потім через рік — кафедри угорської філології і, звичайно ж, Центру гунгарології (1988 р.). Безперечно, я виховував молодь у тому плані, що кваліфікованим університетським викладачем може вважатися лише той, хто активно займається і науковою роботою. Тому на цій основі й створив школу науковців-гунгарологів, кандидатів наук, котрі пізніше стали доцентами, мають свої публікації і читають цілий ряд спецкурсів, які тематично випливають з їхніх наукових дисертацій — тут вони найбільші фахівці. Багато наших студентів закінчили PhD і здобули звання доктора філософії — їхні дипломи класифікуються як кандидатські дисертації. Отже, в нас захистилися 16 кандидатів наук і один PhD. Повинен наголосити ще на одному факті: наша кафедра забезпечена науковими кадрами краще, аніж навколишні країни, де компактно проживають угорці!
Підняв Ужгород до рівня Рима і Парижа
— Загальновідомо: якби не наявність такого авторитетного ученого, яким є Петро Лизанець, — Центр гунгарології в Ужгороді би не відкрили. Ви підняли Ужгород до рівня Рима, Парижа, Гамбурга — лише в цих трьох містах діють подібні осередки науки...
— Задум створити Центр визрівав, оскільки покликання кафедри — читати лекції, тож сповна віддатися науковій роботі викладачі не могли. І постало питання про створення наукового підрозділу. Вперше цю ідею ми обговорювали з академіком, тодішнім міністром освіти і культури Угорщини Бийлою Кипеці 1986 року. Майже два роки, 1987-й і 1988-й, — я їздив до Москви в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР, аби створити цей підрозділ. Вдалося врешті-решт «пробити» задум, але з умовою: в Ужгороді відкриється Центр гунгарології, а паралельно в Будапешті — Центр русистики. При Союзі фінансування було непоганим, у нас працювало 13 наукових співробітників. А після 91-го і в подальші кризові роки з коштами стало сутужно, як наслідок — зараз працюємо четверо. І досить плідно.
12-14 січня нинішнього року ми провели міжнародну наукову конференцію «Взаємовплив мов, літератур та культур в епоху глобалізації», присвячену 30-річчю Центру гунгарології. На ній з доповідями виступили 45 науковців з України, Угорщини та Німеччини. Усі ці доповіді вже до конференції були видані у фаховому журналі «Акта гунґаріка» № 23.
— Вами дуже пишаються учні, котрих ви підтримали й накреслили їм дорогу у велику науку...
— Це приємно. Я виховав плеяду науковців і цим дуже горджуся. Доцентами, зокрема, стали Катерина Горват, Єлизавета Гортвай, Степан Ковтюк, Ангеліна Гедєш, Галина Герасимова, Діана Гульпа, Магдалина Дєрке, Інгрид Туріс, Христина Зийкань, Лайош Ур, Наталія Надь... Всі працюють. І всі авторитетні та перспективні науковці.
— Ви людина віруюча?
— Без віри жити дуже важко... Колись з батьками я ходив до церкви, сім’я вдома читала службу. Дорослим храм не відвідував і зараз не ходжу. Але вірю, що існує надприродна сила, яка нам допомагає. Релігію ніколи не заперечую. Я був обурений так званим атеїстичним вихованням, яке вкрай негативно вплинуло на розвиток нашого суспільства і окремих людей. Але я переконаний: більшість наших людей — чудові, доброзичливі, привітні. Завжди шукаю в людині добре начало... Правда, маєш друзів, маєш і ворогів. Заздрісників — і що більше працюєш, то більшає їхнє число; це якийсь парадокс!.. Але я — оптиміст. Для більшості людей віра в Бога — це щастя і радість. Тому це треба цінувати.
— Про що інколи мріється, Петре Миколайовичу?
— Щоб Україна стала багатою, красивою, щоб ми нею гордилися.
Аби Україною керували справжні патріоти. Аби ставало легше жити кожному. І велику роль має відігравати сприймання нашої держави світом.
Своєю милозвучною мовою, розмаїтою культурою, високою духовністю якнайскоріше маємо завоювати авторитет у світі. Мова й культура в нас повинні розвиватися, і маємо пропагувати їх. А потім ітиме економіка і технології...

ДОВІДКА

Микола Лизанець дав усім п’ятьом дітям великий дар — прищепив любов до щоденного труда. Всі четверо хлопців та їхня сестра здобули вищу освіту. Двоє — Петро і Михайло — стали докторами наук, професорами; Василь довгі роки керував Свалявським лісохімкомбінатом, збудував санаторій «Кришталеве джерело»; Марія була відомою вчителькою; Микола директорував у четвертій Берегівській школі.

Вів інтерв’ю Василь НИТКА. 
Фото автора.

Всі статті рубрики На головну