З дитинства Наталя вважалася татусевою донькою. З ним ходила на полювання, рибалила, підкорила гори Кавказу, в 12 років уже водила машину й ганяла на мотоциклі. Батько виховував свою дочку як хлопця, а мама завжди бачила в ній принцесу й щоразу, замазуючи зеленкою її розбиті коліна, казала з докором: «Наталю, ти ж дівчинка...» Наталя БОГУСЛАВСЬКА й виросла такою: з модельною зовнішністю й чоловічим характером. Якби мама побачила її сьогодні зі зброєю в руках, неодмінно б вимовила свою сакраментальну фразу: «Ти ж дівчинка». А тато порадів би за свою дочку. І за себе, що виховав таку людину.

На знімку: за волонтерство й служіння людям Наталя Богуславська, крім інших нагород, одержала орден княгині Ольги III ст.

Фото з архіву Н. Богуславської.

Добровольці

...Коли влітку 2014 року українська армія почала визволяти північну частину Луганщини, у тому числі й Сєверодонецьк, Наталя з чоловіком були готові служити добровольцями-медиками в батальйоні, який визволяє область. «Айдар», «Азов», «Донбас» — усе одно, аби тільки гнати ворога зі своєї території, та так, щоб і озирнутися боявся. Їхній старший син у цей час навчався в Луганському сільгоспуніверситеті, молодшому було всього п’ять років, і Наталя розуміла, що має бути з родиною. Виявилося, що й чоловікові, як провідному нейрохірургу міської лікарні, додалося роботи у відділенні, куди почали привозити поранених бійців. Але мрія родини Богуславських збулася несподіваним чином.
Восени того року Тимуру треба було продовжувати навчання на другому курсі, але його університет не переїхав на українську територію, залишився в Луганську. І Тимур вирішив піти в армію добровольцем. Наталя з Юрієм, звичайно, хотіли б, щоб син продовжив навчання в Україні, але оскільки він зважився на такий вчинок — треба його поважати. 18-літній Тимур був наймолодшим бійцем поліцейського батальйону особливого призначення «Луганськ-1».
Якось чоловік подзвонив з лікарні й сказав, що у відділення доправили трьох поранених бійців. «Ти привези хлопцям поїсти, вони голодні», — попросив він. Наташі двічі говорити не треба. Одразу насмажила котлет, вивернула все, що було в холодильнику, і привезла в лікарню. Із цього почалося її волонтерство. Наталя об’їжджала блокпости навколо міста, возила бійцям воду, сигарети, медикаменти, шкарпетки, футболки (скупила в місті всі, схожі на камуфляж). Але, крім нестачі їжі й відсутності обмундирування, у військових були й інші проблеми, про які вони соромилися розповідати. Наприклад, від постійного носіння взуття на ногах з’явився грибок, мучив шлунок та інші болячки. Як медик, Наташа намагалася допомогти, не шкодуючи часу й грошей. Але гроші мають властивість закінчуватися.
— Я бачу, скільки мені ще треба зробити для бійців, а грошей немає. Якийсь час працювала сама, але потім зрозуміла, що це неправильно. У Сєверодонецьку багато патріотів, їх треба було тільки знайти. Я знайшла. Крім того, мені дуже допомагала фармацевтична кампанія «Mobil Medical», яку я представляла в нашій області. Вона надсилала бушлати, камуфляжний одяг для військових і співробітників поліції, котрі стояли на блокпостах, а ще спальні мішки, намети. Підключилися місцеві бізнесмени, наприклад, фермери Ірина й Олександр Агаркови. Ні в чому мені не відмовляли. Ірина жартувала: «Наталя зі свого дому все витягла, а тепер і мене змусила це зробити». То переноска потрібна, то білизна постільна, то чайник електричний — усе з дому носила. Агаркови й продукти давали, і гроші збирати допомагали. Я, приміром, напишу у Фейсбуці: потрібен квадрокоптер, коштує стільки-то. Де взяти? Телефонує Ірина: не хвилюйся, зараз обдзвоню кого треба, і зберемо ми гроші на цю штуку. Разом купили квадрокоптер бійцям на радість. На свій легковик я не могла завантажити. І доля звела мене з підприємцем Володею Дроздовичем, у якого був вантажний «бусик». Це перша людина, з якою ми почали їздити у військові частини: Щастя, Кримське, Станицю Луганську...

«Я не стираю їхні номери в телефоні»

Першого разу в Кримське їх не пускали. Восени 2014 року тут тривали бої, накривала артилерія, до того ж узагалі не було доріг (лише болото з бруду). На блокпості «бусик» зупинили: далі не можна. А Наталя у відповідь: «Усе одно проїду й через ваше «не можна»!» Такий натиск гарної жінки обеззброїв командира. Махнув рукою: пустіть її, адже все одно проїде, попреться через поле, а там — міни.
Пізніше в 24-й бригаді, яка стояла в Кримському, Наталя бувала постійно й дуже подружилася з бійцями. Її пускали на позиції, перед її приїздом бійці наводили марафет у бліндажі, голилися й навіть чистили заварені чаєм чашки. Командири не могли нарадуватися такими метаморфозами і просили Наташу приїжджати частіше. У Кримському познайомилася з одним молоденьким бійцем із позивним «Смайл». Він був сиротою, жив із бабусею й від неї втік на фронт, збрехавши, що їде вчитися. Інші про нього піклувалися, і Наташі він став як рідний, адже ровесник її сина Тимура. Взяла під крило іще одного молодого бійця. Передавала йому посилки з дому, батькам дзвонила, слала фото сина. А взимку зателефонувала його мама, але в трубку було чути тільки її крик... Хтось узяв телефон і попросив допомогти доправити тіло хлопця на батьківщину. Його не стало...
«Сьогодні багатьох із цих хлопців уже немає серед живих, але я не стираю їхні номери у своєму телефоні. Бо вони для мене не померли...»

До слова

В «ЛНР» подружжя Богуславских оголошено в розшук. Юрія бойовики нарекли «доктором смерті», поширивши маячню, буцімто він відмовлявся лікувати ополченців, а в підвалі лікарні тримав лабораторію, де вирізав у людей органи й продавав. Що ж стосується Наталі, то її проросійські найманці обвинувачують у «допомозі українській армії, зокрема й у її озброєнні». Рекомендовано «при спробі втечі живою не брати».

«Ну що, братухо?»

Прийшов час, коли волонтерство стало вже не таким затребуваним, як раніше, і Наталя вирішила, що готова піти служити — як і мріяла. Обрала батальйон «Луганськ-1». По-перше, тому що пов’язана з цим підрозділом як волонтер. У 2014 році ночами прала, сушила й зашивала одяг бійців, щоб уранці вони могли одягти чисте. Возила їм продукти, матеріал для будівництва бліндажів... По-друге, в «Луганську-1» служив Тимур, і Наташа хотіла бути поруч із сином. До речі, після трьох років служби в батальйоні син уклав контракт із ЗСУ й тепер проходить підготовку в «учебці».
Військова форма не зіпсувала модельної зовнішності Наталі, а лише підкреслила струнку фігуру жінки. Такі красуні, напевно, мають служити при штабі. Але тільки не Богуславська. Готуючись до служби, вона за останні два з половиною роки закінчила багато різних курсів зі стрільби — і в батальйоні працює на одній із найвідповідальніших ділянок — у службі озброєння. Паралельно, як інструктор зі стрільби, навчає, удосконалює навички бійців спецпідрозділів.
Чи не ігнорують чоловіки такого інструктора?
— Ні, прислухаються до моїх порад, — стверджує Наталя. — По-перше, тому, що я краще за них стріляю, а по-друге, з моєю допомогою й вони починають стріляти більш влучно. Я їжджу на всі змагання, і серед військових я — єдина жінка-стрілець. До мене вже звикли.
Причому так звикли, що часом забувають: вона — жінка. Знаєте, який у неї позивний? «Санич»! Коли була волонтером, її називали на ім’я та по батькові — Наталя Олександрівна. Тепер стала «Саничем». А дехто взагалі звертається до неї не інакше як «братуха». Наталя не ображається, понад те, і не хоче, щоб до неї ставилися інакше — жаліли, оберігали й робили виняток.

Луганська область.