Усі ми добре знаємо слова «Россія», «россіянин», «русскій» і звикли, не особливо вникаючи в їхню суть, ототожнювати. Та чи маємо на це хоч якісь підстави?
Насамперед пригадаймо, що сама назва «Россійская імперія» з’явилася лише у 1721 році з волі царя Петра Першого. Шевченко охарактеризував його так: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну», хоч цей варіант назви для тодішнього Московського царства запропонував Феофан Прокопович. Тоді царя — переможця мікроскопічної, порівняно з тодішньою територією Московії, Швеції душили амбіції, і він захотів стати імператором (розмов про Москву як третій Рим в дитинстві наслухався?). Але прийнявши назву для імперії «россійская», цар Петро лінгвістично перекреслив для росіян право у своїй мові на слова «русскій», «русскій мір», «русскій язик», «русская канонічєская православная тєріторія», «русскоязичноє насєлєніє», бо вони є чужими для саме «россійского язика». Якби Петро хотів лінгвістично стати правонаступником Русі, то назвав би свою імперію «русская». Але ж із пісні слова не викинеш: у другій половині 18 століття для «россіян», аби зберегти хоч якусь можливість говорити, що саме вони нащадки Русі, ввели другу назву «русскій». Я вже не кажу про те, що для назви народу вжили прикметник, а не іменник, вони й саме слово не підкріпили зміною назви імперії і цим відмовилися від Русі вчергове! Скажете, імператор іменував себе царем «Вєлікая, і Малая, і Бєлая Русі», але ж росіян іменували не «вєлікоруси», а «вєлікороси». А це не тотожні поняття.
Таким чином росіяни можуть говорити, що Київ є «мать городов русскіх», але самі себе позбавили навіть мовних підстав на Київ претендувати. Бо «руські» міста Чернігів та Переяслав, Львів та Галич глибоко шанують Київ. Нашим цивілізаційним «батьком» є Константинополь, звідки до нас прийшло християнство! І його нинішнього Патріарха ми теж шануємо. Таким чином, сучасна Україна — абсолютно повноцінна легітимно визнана родина з «мамою» і «татом». У росіян «атєц» Санкт-Петербург, а Київ «мамою» бути не може, бо він «мать» руських (нехай вже і «русскіх»), та аж ніяк не «россійскіх городов». А ще цікаво, яка у них роль Москви? Адже Москва, як історична столиця держави, прямим нащадком якої стала Росія, мала б законно претендувати на роль мами, але самі росіяни позбавили її материнських прав (за пияцтво чи за розпусту?) і на весь світ кричать, що в них інша «мать»: хто тепер здивується, що найдикіші російські матюки включають у них святе для нормальної людини слово «мати»?
Я не збираюся шукати для північних сусідів їхню неньку, але хочу запитати, чим займаються наші вчені-мовники, які мали б розтлумачити всі лінгвістичні тонкощі мовної ситуації і нам, українцям, і самим росіянам, що вони не мають права претендувати на те, від чого самі відмовилися на рівні наукової лінгвістики. А ще цивілізованому світу варто добре подумати, чи варто мати справи з державою, народ якої відмовився від рідної матері, на весь світ бреше, що його «мать» — зовсім чужа для нього, та ще й грозиться спалити «матері гарадов русскіх Кієву» хату, бо «мать» ніяк не бажає визнати своєю «дитиною» це дике нахабне зозуленя. Як бачите, найбільший російський міф насправді виявився найбільшою російською брехнею.
Підгайці
Тернопільської області.
