Десять років тому, 3 жовтня 2008-го, несподівано відійшов у Вічність Ігор Римарук (на знімку) — один зі знакових українських поетів другої половини ХХ століття.

Що ми, власне, знаємо про Ігоря Римарука? Трагедія трапилася через чотири місяці після того, як письменник відсвяткував своє 50-ліття. Сталося то у стародавньому Львові, куди Ігор перебрався зі столиці на постійне мешкання після одруження з перекладачкою-львів’янкою Ларисою Андрієвською, яку він лагідно називав Лесею. Так, за життя письменника побачили світ сім його поетичних книжок. А вже після смерті — «Божественний вітер» (по суті, вибране), з’явилася низка статей і спогадів про поета, зокрема у часописах «Сучасність» і «Буковинський журнал».
Та, власне, що все-таки сталося з Ігорем Римаруком — одним із найпотужніших українських поетів на межі тисячоліть, лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка? Послухаємо, що пише з цього приводу Ігор Гургула — письменник зі Львова, добрий знайомий автора «Сльози Богородиці».
«Літо збігло у звичному робочо-відпочинковому ритмі, настала осінь 2008-го. Ігор під час наших зустрічей виглядав роздратованим і чимось стурбованим. Якось прохопився, що ось його хочуть насильно лікувати, а хіба він пияк? Казав, що загалом написав небагато, але з усього з п’ятнадцять поезій таки залишаться в історії літератури. А потім був дзвінок Лариси-Лесі (Андрієвської — дружини поета. — В. К.): Ігор у лікарні швидкої допомоги. Начебто, нічого такого — перелом. Але до них він уже звичний. Через день дзвінок від Івана Лучука: Ігоря з лікарні швидкої допомоги на Топольній перевели у наркологічне відділення обласної клінічної психіатричної лікарні на Культпарківській. «При чім тут психушка?! — кричу у слухавку. — У нього ж перелом. Не розумію!» Іван Лучук також не допетрує, що діється. Через день — Ігореві зле. Ще через день — Ігоря не стало».
Цей фрагмент спогаду знаходимо у повісті-сповіді Мирослава Лазарука «Забуті письмена» (Львів, «Растр-7», 2018 р.), де письменник із Чернівців прагне відтворити образ поета Ігоря Римарука, з яким підтримував дружні стосунки ще зі студентських років. Автору є що згадати з багатьох зустрічей, які нерідко були застільними, особливо — в молодості, зі спільних мандрівок Карпатами і Києвом, з поетичних свят і фестивалів. Хоча, як пише М. Лазарук, Ігор «не був прихильником понад міру заливатися алкоголем». Та й загалом «не приховував розчарування й відрази до скочування в крайнощі».
Почасти автор «Забутих письмен» залучає до розповіді колег і друзів, які також добре знали Ігоря і як поета, і як людину. Напрочуд талановиту, прихильну до друзів, почасти заглиблену в себе.
«У Римарука була ще одна доволі дивна риса, — читаємо у «Забутих письменах». — Він, здається, не вмів чи не любив розмірковувати вголос, щось при цьому фантазуючи, або ж просто так, аби заповнити паузу у спілкуванні». М. Лазарук згадує, як вони з київським гостем погідної днини потрапили на перевал Німчич, що неподалік Вижниці, і звідти у призахідному сонці милувались неповторним краєвидом, який свого часу так зворушив Лесю Українку: «Раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідси при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія, — кажуть, то зветься Розтоки. Але я думаю, що то ніяк не зветься і що його там нема, бо щось таке може показатися тільки раз і зникнути. А вже якби хтось удруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би». Невдовзі М. Лазарук знайшов у другій збірці поета «Упродовж снігопаду» («Молодь», 1988 р.) поезію «Трепета», яка нагадала йому їхнє спільне з Ігорем повернення з перевалу Німчич.
Поетичне слово Ігоря Римарука пахне ранковою росою образності, вражає метафоричністю, як зірковий розпис нічного вересневого неба, зачаровує щирою сповідальністю почуттів: «під ранок на повню завию / заплачу сліпою совою / бо знаю: в наступну завію / ти будеш моєю вдовою / бо з помислом ясним і чистим / ступив не до нашої хати / на жаль я не є екзорцистом / не вмію бісів одганяти / вони в потойбічній забаві / тобі з-під землі наче з раю / слова підкидають лукаві: / кохаю / кохаю / кохаю». Це вже з посмертної книжки поезій «Божественний вітер».
А в книзі вибраного «Сльоза Богородиці», що побачила світ напередодні відходу поета у Вічність, маємо вражаюче поетичне зізнання: «На чорний попіл пада білий сніг. / Цей світ сумний і сонний, мов барліг. / Ці холоди — раптові, мов арешти... // Ведуть мене на допит чи на випит / У неспокійних потаємних снах... // Шовковий там пісок і тепле море, / Там рятувався нетутешній Син, / Там із нічних коралових глибин / Сплива моє життя короткозоре».
Ігор Римарук належить до тієї плеяди українських поетів другої половини двадцятого століття, яка дала світу виразне уявлення про нашу поетичну хвилю. До тієї плеяди, де посіли свої гідні місця на поетичному небосхилі Ліна Костенко і Микола Вінграновський, Василь Симоненко і Дмитро Павличко, Борис Нечерда і Роман Лубківський, Леонід Талалай і Петро Скунць...
Його поетичний почерк, його інтонацію голосу ні з чим не сплутаєш уже з поетичної ластівки «Висока вода» (1984 р.). До речі. За словами літературознавця Володимира Моренця, поетичний метр Микола Вінграновський дуже цінував саме Римарука за те, що той «страшенно відповідально ставився до слова, не зносив жодного художнього фальшу».
О Діво Маріє, розвій понад Львовом прах / Чи подихом, чи рукавом, а чи сніговицею... / О Діво Маріє, байстрюк я, але не Твій. / О Господи, наче Хома, я у рану тицяю — / В свою — не Твою — бо не знаю, чи я живий. / Душа — під зорею. Обличчя земне — під маскою. / Молитва нічна у безлюдному ще саду. / О, як Тобі йшлося стежиною Гетсиманською? / Візьме мене із собою. І я піду.
Так поет ніби прощається з цим світом, шукає дорогу у вічність. Відвертість розмови ліричного героя із Всевишнім буквально вражає своєю сповідальною щирістю. Це з його поезій, написаних для журналу «Сучасність», які побачили світ у часописі в добірці «Останні вірші». «Героя можна порівняти хіба що з канатохідцем, кожен крок якого супроводжується відчайдушним запитанням «чи я живий», — пише автор повісті-спогаду «Забуті письмена». — Мабуть, найстрашніше те, що ніхто не може відповісти на це запитання. Щось насправді таки втрачається, либонь, оптимізм, притаманний кожній живій людині. Тут його відчутно бракує».
Як справжній талант, Римарук завжди обстоював і підтримував усе талановите у красному письменстві. Характерна деталь, яку пригадує Мирослав Лазарук. У тому ж Львові Ігор укотре зламав ногу. Його перевезли до Києва, де він у чотирьох стінах стандартної радянської квартири відлежувався, щоб зрослася нога, взята у гіпс. У таких випадках надмірна кількість чорної кави, а тим паче горілка і цигарки — надзвичайно шкідливі. Отож Мирослав привозив другові різне літературне чтиво, щоб той коротав свої дні, прикуті до ліжка. Якось привіз історичний роман Василя Кожелянка «Дефіляда у Москві», надрукований у «Буковинському журналі». «Через кілька днів після повернення до Чернівців мені зателефонував Ігор з єдиною вимогою: знайти координати цього Кожелянка. Навіщо він йому, звичайно, не повідомив. Усе нагадувало стиль Римарука. Достатньо сказати, що через кілька місяців, а може, й більше, «Дефіляда...» у повному авторському викладі з’явилася на сторінках «Сучасності». Після цієї публікації прозаїк з Буковини заживе справжньої слави. Його почнуть друкувати різні видавництва й часописи, що й започаткувала «Сучасність», де протягом кількох років був головним редактором Ігор Римарук.
Кожна людина — то загадка, а особистість, наділена іскрою Божою, — то вічна загадка стократ більша. Те можемо сказати і про Ігоря Римарука. «Ще мені дуже прикро, коли з Ігоря починають ліпити портрет на рушники. Він був справжнім чоловіком. У нього є позашлюбні діти, жінки по всьому світі, він відбивав дружин у чоловіків, міг дати хамові по пиці... Так, він був по-своєму святий, зрештою, жодної служби в церкві не пропускав. Але щоб його витримати, треба було кохати до нестями», — так сказала на вечорі-пам’яті у річницю смерті поета його шлюбна дружина Лариса Андрієвська.
Повість-спогад «Забуті письмена» — то тільки початок розгадки коду особистості і творчості Ігоря Римарука. Віриться, що невдовзі будуть інші спроби, які зацікавлять і шанувальників творчості великого поета, і всіх любителів красного письменства. Хоча можна з упевненістю сказати: розгадати таїну життя і творчості автора «Діви Овиди» ніхто не зможе. Як і не змогли зробити це раніше, звертаючись до образів мистецьких прапороносців своєї доби і свого народу. Але прагнути до цього треба. Як це, власне, і зробив Мирослав Лазарук.
«І заніміє поруч слово — мій духівник і мій наглядач», — сказав свого часу Ігор Римарук.
Ні, не заніміло його афористичне насичене слово, вдягнуте у витончені шати метафоричності. Воно озивається до нас щирим непідробним голосом поета, воно розбурхує нашу напівсонну совість, воно кличе нас до добра і справедливості.

Дослівно

«Римарук — маршал поетичної метафори. Я не зустрічав українських поетів, а їх у нас є, і є кілька дуже добрих, які би так гармонійно поєднували метафоричність і композиційність твору».

Євген Баран, літературний критик.