У професорсько-викладацькому складі філологічного факультету Лісабонського університету є мовознавець із типовим українським прізвищем Прокопишин. Португалка Ана Каріна взяла його після одруження з українцем Віталієм Прокопишиним, який родом із Тернопільської області.

На знімку: Прокопишини найбільше радіють, коли всі вони разом — Віталій, Ана, Дмитрик і Олімпія.

Фото надано родиною Прокопишиних.

Нам тільки здається, що все в цьому світі відбувається волею випадку. Віталій і Ана впевнені, що їх звела доля. Дівчина приїхала зустріти після роботи подругу, яка працювала у торговельному центрі в лісабонському районі Орієнте. Хлопець із напарником мив там вікна. Віталій не міг не звернути увагу на дівчину, яка паркувала скутер, — у неї була дуже довга коса. Від хвилювання Віталій не зміг сказати неймовірній португалці нічого путнього: хотів, але погано знав мову. Ана знала декілька десятків слів російською, бо почала вивчати її в університеті... «Зараз поїде — і все, не побачу її більше», — із розпачем подумав хлопець. Добре, що номер телефону попросив. І свій залишив. Далі були зустрічі, кожна з яких збагачувала і словниковий запас обох, і їхні почуття.
— Ще під час знайомства відчув: саме ця дівчина стане моєю дружиною, — розповідає Віталій. — За деякий час телефоном повідомив батьків про свою наречену, сказав, що вирішив одружитись. Весілля було в Україні. Ми з Аною приїхали на два місяці раніше, щоб усе підготувати, а батьки Ани прибули за день до торжества.
— Як зреагувала мама на те, що матиме невістку з-за кордону?
— Вона була дуже засмучена через те, що я, єдиний син, житиму далеко.
— Яке враження справила на Ану українська земля?
— Ана закохалася в Україну! Насамперед їй сподобалося спокійне сільське життя і свіжа їжа з городу. Вона допомагала копати картоплю, навчилася доїти і пасти корову... Полюбила українські краєвиди і озера, де ми купалися. Трохи розмовляючи українською, спілкувалася з моєю родиною, сусідами. Але була дуже здивована та збентежена нашими автомобілями: сказала, що вони загубилися у часі...
— У вас двоє дітей. Якою мовою ви спілкуєтеся з ними?
— Часом українською, часом португальською, а іноді — змішуючи обидві мови: Ucraіnianugues.
— Як розподіляєте обов’язки у родині?
— Зазвичай усе робить Ана, а я — решту. (Сміється). Звичайно, завжди намагаюсь допомогти. Приготування їжі та прання — це її сфера. Я пилосошу, виношу сміття, виконую іншу допоміжну роботу. Ана відвозить дітей до школи, я їх забираю. Я вожу дітей на спортивні заняття, вона — на музику...
— Чого ви навчилися від дружини? І чого навчили її?
— Вона навчила мене розмовляти португальською і керувати автомобілем. А я її — говорити українською та готувати «пироги», так у нас на Тернопільщині називають вареники.
— Чи беруть участь у вихованні ваших дітей батьки дружини?
— Ні. Це цілком наша місія.
— Усі, хто вас знає, вважають ваш шлюб щасливим. А ви самі?
— Щасливішим бути не можна!
Вони справді випромінюють щастя, наче зустрілися не 15 років тому, а тільки вчора. За цей час тодішня другокурсниця Ана закінчила університет, магістратуру, народила двох діток. Віталій опанував кілька будівельних професій, став справжнім майстром своєї справи. Найбільше йому подобається давати друге життя будівлям з історією — у них є не тільки свій стиль, а й особливий дух. І зараз реставрує будинок, який пара купила для себе.
Він добрий татко і гарний чоловік, перший помічник дружини не тільки в домашніх, а й у громадських справах. Вона проводить конференцію, наукову зустріч, відкриту лекцію чи студентський семінар — він завжди поруч. Удвох танцюють у групі «Яблуневий цвіт», створеній у лісабонській школі «Родина», де у четвертому класі вчиться їхній син.
А в заходах, які проводить Асоціація культури та соціальної солідарності «Український дім» чи Конфедерація українських асоціацій, Прокопишини беруть участь всією сім’єю: Віталій, Ана, Дмитрик і маленька Олімпія. Їм усім дуже личить національний український одяг.
Гарна сім’я. Так буває, коли її створюють рідні душі. Однак зустрічаються вони не випадково — їх зводить доля.

Лісабон.