Ще 9 лютого 2007 року в «Голосі України» було опубліковано статтю з промовистою назвою: «70 судів не змогли вирішити, як захистити права неповнолітньої». У ній ішлося про мої поневіряння у прагненні повернути неповнолітній доньці дах над головою, якого її позбавили батько, тобто мій колишній чоловік, та його мати. Після тієї публікації полтавські правоохоронці нарешті трохи заворушилися, й у мене зажевріла надія на те, що справедливість буде відновлено. На жаль, вона виявилася марною...

Переповідати сумний «серіал», описаний у згаданій статті, немає сенсу. Нагадаю лише про те, що з нашої на той час спільної сімейної квартири по провулку Рибальському в Полтаві, у перепланування та ремонт якої я особисто вклала чимало власних коштів і зусиль, неповнолітню доньку виселили шляхом обману. Адже чоловік усе оформив так, нібито цю квартиру його мати у травні 2000 року купила аж за... 1000 гривень, а потім уже як власниця подарувала її неповнолітній онуці.
Причому зробила це «любляча бабуся» тільки для того, щоб у 2004 році звернутися з позовом до суду про визнання того договору дарування... недійсним. Бо вона, мовляв, таку щедрість виявляла «у хворобливому стані» й не усвідомлювала характеру своїх дій. І, найдивовижніше, суд погодився з таким хитромудрим трактуванням подій, а спритники мерщій поміняли замки у квартирі...
Прикладів такої «спритності рук» у відносинах із донькою, котра дорослішала й, на жаль, виявляла ознаки розладів психіки, попереду було ще чимало. Шахраї діяли різними методами. Батько то обіцяв доньці манну небесну й за допомогою матеріальних подачок налаштовував проти рідної матері, тобто проти мене, то відправив її до... психіатричної лікарні. Оскільки на той час я жила і працювала в іншому місті, то, дізнавшись про це, одразу забрала доньку з «психушки» для належної реабілітації.
Зрештою, коли влітку 2011 року ми з нею повернулися до Полтави, донька не змогла потрапити до тієї квартири, в якій була зареєстрована. Більше того, з’ясувалося, що в суді вже був позов про визнання її такою, що втратила право на користування цим житлом, та зняття з реєстраційного обліку. Лише наприкінці 2011-го Апеляційний суд області задовольнив мій зустрічний позов в інтересах доньки, вирішивши вселити її у квартиру по провулку Рибальському.
Однак реального вселення не відбулося, бо з’ясувалося, що за цей час спритники встигли продати квартиру іншій власниці. Вже за 370 тисяч гривень! Остання також подала позов до Ленінського райсуду Полтави, який у листопаді 2012 року визнав мою доньку такою, що втратила право на користування тією квартирою, її зняли з реєстраційного обліку. На сьогодні вона вже доросла, однак тяжко хворіє, потребує лікування. Водночас змушена жити разом зі мною та моєю матір’ю у напівзруйнованому помешканні без зручностей, умови якого сприяють хіба що загостренню хвороби...
На тому, що доньку цинічно використали шахраї для заволодіння нашою колишньою спільною квартирою й незаконного збагачення шляхом її продажу, я наголошувала в судах і зверненнях до правоохоронців понад десятиліття! Мої опоненти також звинувачували мене в усіх смертних гріхах, розповідали про те, яка я «погана мати». Але ж у тих зверненнях я просила тільки одного: щоб мої та їхні доводи і, власне, справжні обставини позбавлення неповнолітньої житла перевірили слідчі та судді. Тільки тоді стане зрозуміло, чому «погана» мати сьогодні фактично єдина опікується дорослою донькою із розладами психіки...
Ще в грудні 2012 року я звернулася до Ленінського райвідділу поліції Полтави із заявою про згадані шахрайські дії мого колишнього чоловіка та його матері. Тоді було відкрито кримінальне провадження. Невдовзі постановою про його закриття намагалися завуалювати бездіяльність слідчого, та суд її скасував. Але знову почалась імітація «бурхливої діяльності» поліцейських слідчих і прокурорів, які здійснюють процесуальний нагляд.
За ці майже 6 років(!) так званого розслідування на десятки моїх звернень і скарг вони відповідали переважно однотипними відписками. Останні надійшли мені у вересні й жовтні цього року від заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури 
Е. Висоцького та заступника начальника слідчого управління Головного управління Нацполіції в області С. Яцун. Вони лише вкотре констатували зміну слідчого та нагадали про його обов’язки і мої права. Натомість реальних слідчих дій за ці роки ми так і не дочекалися...
В усі часи обманювати і ображати дитину та хвору людину вважалося одним із найтяжчих гріхів. Тож тим, хто це робив, на моє переконання, рано чи пізно доведеться відповідати ще й перед Богом. Але ж так само добивають знедолених та скривджених і байдужість, бездіяльність слуг Закону, котрі повинні припиняти таку сваволю за службовим обов’язком. На чию «милість» вони розраховують?

Полтава.