Якби ми все робили правильно, саме ці люди, підприємливі, кмітливі і віддані своїй землі, мали би сьогодні становити основу аграрного сектору. Так, як це є у багатьох країнах. Де вони, маючи від кількох десятків до пару тисяч гектарів, організовують роботу так, що успішно годують багатомільйонне населення.

Та із самого початку у нас все пішло трохи не так і не туди. І до всіх випробувань важкою працею, які лягають на їхні плечі, доводиться конкурувати з агрохолдингами, боротись за своє місце під сонцем, тобто на полі, вперто пробиватись на ринок, долати безгрошів’я і постійно наздоганяти ціни...
Здогадались про кого йдеться? Звичайно, про фермерів. Отих справжніх трудяг, що попри все таки «проросли» на своїх наділах та орендованих гектарах невеличкими господарствами.
От де для них виявилось справді добре підґрунтя, то це в Теофіпольському районі на Хмельниччині. Є там кілька сіл по сусідству — Гальчинці, Єлизаветпіль, Новоіванівка і Червоний Случ, де працюють три десятки фермерських і майже дві сотні одноосібних господарств. Стільки далеко не в кожному районі є. То чому ж в одних селах вони так щедро «розрослись», а в інших жодного не знайдеш?
Місцевий люд переконаний: усе пішло ще від колишнього їхнього колгоспу. Сьогодні статистика його виробничих показників уже добре призабута. І лише колишні працівники, а нинішні пенсіонери пам’ятають, що на чотирьох тисячах гектарів трудилися більш як тисяча працівників. Тоді з колгоспних полів вони збирали по чотири тисячі тонн зерна, до 18 тисяч тонн буряків. На фермах виробляли до двох тисяч тонн молока, шістсот тонн м’яса. Працювали свої цегельний та асфальтовий заводи. З тієї цегли чимало всього збудували в селі — від ферм до дитсадка, будинку побуту, магазину, а скільки житла... А свого асфальту було стільки, що кожного року викладали по три-чотири кілометри доріг.
Колгосп був багатим, люди жили непогано, тож у часи перемін прощатись із ним ніяк не хотіли. Спочатку всі здали свої паї, щоб орендувати землю і майно єдиним комплексом. Але втриматись єдиним кулаком не вдалося. Господарство почало дрібнитись, ділитись на окремі. А там уже йшло до того, що всі паї готові були забрати в оренду агрохолдинги. Ось тоді колишній керівник колгоспу Леонід Стецюк зібрав людей і настійливо порадив: «Забирайте землю та техніку і починайте самі господарювати». Так і виникло одне з перших не тільки в районі та області, але, напевно, і в країні, фермерське господарство.
Відтоді багато що змінилося. На зміну одним фермерам приходили інші. Хтось не витримував випробувань роботою, хтось — фінансового навантаження. Дехто брався за інший, прибутковіший бізнес. Але завжди знаходився і той, хто знову починав орати і сіяти на тамтешніх полях.
Тепер люди відверто кажуть: якби Леонід Остапович свого часу ледь не силою примусив нас стати фермерами, то невідомо, що від наших сіл залишилося б. Це завдяки йому колгоспні комбайни, трактори, машини, сівалки та багато чого іншого перейшло до рук фермерів. Тож на свої ділянки вони виходили вже не з сапою і лопатою, а озброєні технікою. Майже вся машинерія і дотепер працює. А дехто ще й розширився — докупив нову. Можливо, найпотужніших новинок аграрного машинобудування тут не побачиш — це не під силу фермеру, а тим паче — одноосібнику, але для того, щоб обробити поля, всього вистачає.
Свого часу і Петро Рудковський дуже сумнівався, що з того фермерства щось вийде — лячнувато було відходити від колгоспного життя. Але не тільки Петро Терентійович сам став добрим фермером, а вже й сини його міцно стали на ноги. Ігор та Сергій тепер займаються овочівництвом. Обрали чи не найважчу галузь, бо навіть потужні агрохолдинги не хочуть за це братись — надто ризиковано і малоприбутково. А для братів ця справа стала викликом. Живуть із неї самі та ще й людям дають роботу. В сезон запрошують на свої поля робітників з інших сіл.
Можна припустити, що місцеві фермери разом із односельцями якось давали б собі раду самотужки. Але тут діє якесь неписане правило: маєш землю, техніку — дай роботу людям.
Тож мала техніка стала своєрідною паличкою-стукалочкою у створенні нових робочих місць. Приклад багатьом показує і колишній колгоспний голова. У його фермерському господарстві тепер працює до десятка тракторів МТЗ, а на кожному по двоє механізаторів — от тобі й сільська програма зайнятості. Загалом тільки в Стецюка трудиться до півсотні людей. Можна було б обійтись і значно меншою кількістю. Але хтось же має подбати про односельців. Про те, щоб і у них були заробітки. Щоб люди мали за що сім’ю годувати.
Хтось назве такі думки пережитками колгоспної свідомості. А хтось — сучасним мисленням, коли багатший просто зобов’язаний подбати про біднішого. А в результаті територія Гальчинецької сільради стала майже унікальною — тут не знають безробіття. Хоча місцеві й додають: ті, хто хоче трудитись.
Прозвучить пафосно, але у невеличких теофіпольських селах люди зуміли самотужки розробити свою аграрну тактику, котра допомагає жити всій громаді. А запитай їх про державну стратегію — теж скажуть своє слово, бо знають, як добувати із землі прибуток. І можуть цим секретом поділитись із державними мужами. От тільки б їх хто запитав. А головне — прислухався до їхньої думки.

Хмельницька область.