До сторіччя від дня народження Павлика Морозова (2. XII.1918 — 3. IX.1932)
З радянського енциклопедичного словника: «Морозов Павлик /Павло Трохимович, 1918—1932/. Юний учасник боротьби з куркульством у Свердловській області. Голова піонерського загону с. Герасимовка. По-звірячому вбитий куркулями».
Що і як відбувалося насправді? Факти взято зі статті Вероніки Кононенко «Посмертно... репресувати?» (Бюлетень «Человек и закон», № 1, 1989).
Глухе уральське село. Освітня й соціальна неміч. І ось у цій глухомані виникає промінчик начебто світла: з’являються сільрада і школа. Зрозуміло, що радянські.
Наслухавшись у школі казок про світле майбутнє, учні вступають у піонери, клянуться боротися за справу Леніна—Сталіна. Серед піонерів — і тринадцятирічний Павлик Морозов.
Дід Павлика Сергій був більш-менш забезпеченим трудягою, бо мав наділ землі, пару коней і двох корів. Утім, нещодавно його господарство вдвоє зменшилося, бо він виділив із нього сина. Трохим уже був давно одружений, мав своїх чотирьох синів, серед яких найстарший — Павлик.
Поки Трохим тримався поля й плуга, все було наче гаразд. А коли районні власті висунули його, безпартійного, на голову сільради і вручили йому печатку, життя чоловіка змінилося. Він скоро зрозумів, що торгувати фальшивими довідками з прикладеною до них круглою печаткою — діло необтяжливе, зате здобичливе. Не те що перти плуга. Тож перебрався з батькової «избы» в добрячий будинок до багатшого селянина, там скоро завів коханку, став пиячити і розпаскудився до краю.
Чутки про це дійшли до райцентру. Приїхала комісія, вислухала свідків морального падіння Трохима й забрала його до райцентру. Там відбувся суд, на якому давав показання й Павлик, ображений тим, що тато одцурався родини й рідної «избы». Зрештою, Трохим опинився в тюрмі.
Дід Сергій вважав, що все нещастя почалося не від махлювань сина Трохима на посаді голови сільради, а від піонера Павлика, який розпускає дурного язика й копає під родичів. Порадившись із дорослим онуком від старшого сина Данилом, Сергій виніс вирок: малолітньому стукачеві не жити.
Чи був у діда вибір? Він міг сказати онукові: «Ми тебе годуємо й утримуємо, а ти що собі дозволяєш?». Або звернувся б до керівника сільської «партячейки» й попросив не нацьковувати дітей проти родичів.
Але, мабуть, не така була атмосфера в селі, де кожного, хто не належав до люмпенів, розглядали як ворогів народу. Тож із Сергієвого прохання могли тільки насміятися, чого він не терпів, бо мав непоступливу вдачу. Тому, затявшись проти комунізму, старий вирішив піти на злочин.
На початку осені Павлик із молодшим братом Федьком пішли до лісу по ягоди, а рідний дід та двоюрідний брат їх там зловили й по-звірячому повбивали: Павла — за доноси, а Федька — щоб не зміг донести на вбивць.
Страшний злочин влада розкрила, вбивць засудили й розстріляли. Юному борцеві за комунізм Павлику Морозову через 22 роки після загибелі поставили пам’ятник у рідному селі, а 1960 року — й у Москві. Його іменем було названо колгоспи, палаци піонерів, школи та бібліотеки. Нині все це зосталось у минулому.
Виникає багато важких запитань. Чи варто було повставати проти рідного батька тринадцятирічній дитині? І які серця треба було мати рідному дідусеві та братові, щоб підняти руку на малолітніх родичів?
І тут коса наскочила на камінь. Більшовики були настільки безпощадні, що навіть дітлахів не жаліли, затягуючи їх до своєї боротьби з народом. Зрозуміло, що розвиткові конфлікту посприяла школа. Діти вбирали до незахищених душ облудні слова про велику справу Леніна—Сталіна, по-дитячому наївно входили в небезпечну роль борців за нове життя. І часом виходило так, що їхніми ідейними супротивниками ставав не «світовий капітал», а рідні люди. Діти не могли осягнути, що ці дорослі ігри їх до добра не доведуть. Бо темний селянин, намагаючись завдяки своїй щоденній каторжній праці вижити або й стати заможним, раптом помічає, що на його стежці до щастя опиняється рідний онук. А він, цей недоросток, спираючись на силу «партячейки», вже нахабніє, повчаючи сивобородого, як треба жити й шанувати совєцьку владу. Отут і прокидається інстинкт хижого господаря, який за своє добро пащу порве. Отут і відбувається трагедія.
А політична сила, яка зіштовхнула в конфлікті рідних людей і стала призвідницею нещастя, войовничо розмахує кривавими прапорами і навіть загибель дітей ставить на свою користь! Тобто обидві сили демонструють цілком ординську позицію!
То хто у цьому злочині винен? Тепер, коли більшовицька влада зникла через своє всесвітнє жлобство, можна стверджувати, що головним винуватцем у створенні в селі Герасимовка атмосфери ворожості, внаслідок якої сталися вбивства, були більшовицькі агітація та пропаганда, проти яких повстали печерні звичаї місцевих мешканців. Ординська влада наскочила на азійські звичаї темного села, от і викресався чорний вогонь смерті.
Як нам, теперішнім українцям, годилося б по-
ставитися до того, що колись відбулося в уральській глухомані? Принаймні знаємо одне: у нас і дорослі, і малі вже п’ятий рік чудово знають, що на кордонах українські герої зброєю стримують московських загарбників, якими керує той самий ординський агітпроп, що колись угробив Павлика Морозова. Нехай наші діти виростають нормальними людьми, а коли подорослішають, то й самі дійдуть правильних висновків.
