Хто часто їздить у відрядження, той виробив для себе певні правила поведінки, діє в рамках тільки йому відомих традицій. Окрім писаних законів, командировочні жорстко дотримуються й неписаних. Палітра широка — від придбання квитка до замовлення номера у готелі, де часто не обходиться без «Київського торта»... Коли ж у відрядження мені випадало їхати редакційним авто, то іноді я «грішив» тим, що в дорозі ми брали попутників — підвозили мам з малими дітьми, людей похилого віку, колоритні фігури. Зазвичай попутників вдавалося розговорити. Розчулені увагою люди з вдячністю ділилися наболілим, розповідали про проблеми, називали адреси, гідні журналістських розслідувань, тощо. Я глибоко переконаний, що у такому «подорожньому» спілкуванні є багато позитиву.
Звичайно, не всі зустрічі запам’ятовуються. А от одна, досить пересічна, запам’яталася. Того дня наш маршрут через Пирятин, Лубни, Ромни, Недригайлів пролягав до Сум. Так от: там, де дорога з черкаського напрямку вливалась у транспортний потік на Полтаву та Харків, стояв і голосував здоровенний чолов’яга. Судячи із вдяганки — священик. Журналістський інстинкт спрацював.
Просторий салон «Волги» враз став затісним, коли туди вмостився батюшка. Розговорились. Отець автостопом з Черкащини добирався до дядька у Решетилівку. У його послужному списку служба у львівському ОМОНі. Пудові кулаки батюшки відкидали будь-які сумніви у правдивості його слів. Омонівський вишкіл нашого візаві виявився вже за кілометр, коли розповідаючи про свою працю у правоохоронних органах, він в екстазі від спогадів почав викидати колінця — плескати мене по плечу і називати «братан». На чужий роток не накинеш платок. Довгим язиком тільки полумиски лизати. Екс-правоохоронець був явно під мухою. І йому дуже хотілося одвести душу, поговорити з ким-небудь.
Ми попередили попутника: до Решетилівки ми його не довеземо, бо після Пирятина повертаємо ліворуч на Лубни. Але у селі Велика Круча обов’язково заскочимо у перший в Україні приватний ресторан — пивоварню за 800 метрів від траси. Це вже редакційна традиція. Коли їдемо на схід країни або повертаємось додому, то обов’язково смакуємо живим великокручанським пивом. Якщо з якоїсь причини не вдалося відмітитися в пивоварні, вважай відрядження невдалим. Намалювавши таку ласу картину, я запросив батюшку скуштувати пива. «Пригощаю», — підкинув дровенят у вогонь. Святий отець не вагався й хвилини.
Як же він у церковному вбранні наважиться пити пиво у громадському місці — ця думка свердлила мій мозок, як дриль бетон. Я аж зніяковів. Мені стало незручно, що підбив священика на авантюру. Але батюшка виявився хитрішим і прагматичнішим. Ще на вулиці він зняв і склав у машині усе, що свідчило про його приналежність до церкви, — рясу, хрест тощо. І, як кажуть, злився з натовпом.
Після двох кухлів пива я запропонував йому сто грамів горілки і бутерброд. «Пригощаю»... «Братан, буду вельми вдячний», — не став довго морочити голову батюшка.
Ми ще з півгодини прощалися на ганку пивоварні. Закріплювали кавою мою посвяту у братани...