Щоб по-справжньому зрозуміти, що таке поліське село в глибинці, треба їхати сюди, в Убереж. Воно у Сарненському районі на Рівненщині. Першим сигналізувати про те, що занурюємось у поліську глибинку, почав мобільний зв’язок, точніше, його відсутність. Село не зустріло нас табличкою, яка сповіщала б назву населеного пункту. Вдивляючись у хати, які губились у тумані, намагалися зловити очима бодай одну людину. До речі, тут знають одне одного за прізвиськами, ходять у торговий кіоск — єдиний заклад, що діє в Убережі. Здавалося б, у цьому поліському закутку зупинився час, однак люди його не покидають — продовжують у ньому жити...

Село Убереж відоме з 1772 року. За історичними довідками, які вдалося знайти, колись тут було величезне болото. «У нас місцина така, — казали предки — поліщуки, — кругом вода, а посередині біда». Як і більшість найменувань населених пунктів, Убереж, очевидно, належить до назв-орієнтирів. Адже воно розташувалось на більш сухому твердому ґрунті, дослівно «у берега» на краю болота.
Нині сильного заболочення в селі не побачили. Навпаки, 24 двори, в яких проживають 56 жителів, розтягнулись уздовж доброго відрізку асфальтованої дороги в майже ідеальному стані. Секретар Кричильської сільської ради, до якої належить Убереж, Іван Токов розповів, що цей шлях проклали у 2007 році в рамках президентської програми збереження сіл, що зникають з мапи України.
«Не можу сказати, що саме це допомогло селу, але все-таки воно продовжує існувати й навіть омолоджуватись, — пояснює Іван Никонович. — Якщо раніше тут мешкали пенсіонери, то зараз живуть і старші, і молодь, і дітки».
Взагалі секретар говорить про Убереж досить оптимістично і з теплотою. Адже там мальовничі місця, родюча земля, чисте повітря та ліси, багаті на гриби та ягоди. Він вірить, що новий етап розвитку села зможе розпочатись із приєднання до Сарненської ОТГ, за що вже проголосували на сесії Кричильської сільської ради. Каже, основна проблема — немає можливості працевлаштувати сільське населення, і додає: «Це проблема не тільки Убережа, навіть не району чи області. Більшість людей у селах, незалежно від того, великі вони чи малі, шукають способи заробітку самостійно. Так, убережці переважно ведуть домашні господарства: мають чимало худоби, птиці. Невелика частка чоловічого населення працює в лісі, більша — їздить на сезонні заробітки».
Оскільки в Убережі немає ні ФАПу, ні школи, ні аптеки, а лише торговий кіоск з найнеобхіднішими товарами, то періодично за покупками та послугами люди їздять у райцентр Сарни. Дивно, але попри те, що село розташоване за менш як 20 кілометрів від міста, із транспортним зв’язком тут проблема. У ПрАТ «Сарненське АТП-15640» повідомили, що автобус ходить у вівторок і четвер, але лише до Углів, а жителям Убережа потрібно виходити до траси.
В Убережі нам довелося практично «полювати» на людей. Лише з третьої спроби пощастило зустріти у дворі хазяйку, яка саме прала.

Людмила Жакун (на знімку) гостинно запросила в будинок, в якому стояв аромат сушених грибів: «Їх у наших лісах вистачає, всі набрали собі вдосталь», — пояснила. Вона з чоловіком оселились тут у 2005 році. Пані Людмила рано стала вдовою. Виховує чотирьох синів, двоє з яких здобувають професії в Сарнах і Здолбунові, а молодші навчаються у школі. Вони, як усі сільські діти, їздять на навчання в сусідні села. Таких на вибір аж три: початкова в Углах, Полянська ЗОШ І—ІІ ступенів, а для отримання повної загальної середньої освіти — Кричильська ЗОШ. Багатодітна мама каже, що проблем із довезенням немає. Шкільний автобус курсує регулярно, щодня забираючи з Убережа 11 учнів. Пані Людмила переважно веде домашнє господарство: біля хати завжди вистачає справ. Раніше тримала ще й корову, але нещодавно здала — невигідно. В Убережі молоко не приймають, тому потрібно або їздити в сусідні села здавати, або продавати — в Сарни. Ціна, коли здавала останні рази, була 3 гривні за літр. Мороки багато, а заробітку мізер.
...Стежиною біля лісу йшли Анна Пітель із донькою й онуком Сашком приглянути за вівцями, тож напросились із ними. Дорогою жінка розповіла, що народилась, виросла і нині живе з чоловіком Миколою в Убережі. Разом виховали чотирьох дітей, двоє з яких мешкають у рідному селі. Жінка постійно повторювала, що їхня сім’я абсолютно звичайна й нічим не вирізняється з-поміж інших. І ми, можливо, повірили б, але саме дійшли до пасовища, де паслось... 50(!) овець. «Тримаємо вівці вже 27 років, — приєднується до розмови чоловік Микола. — І розводимо, і продаємо, а шерсть завозимо в Кричильськ, де з неї шиють ковдри. Вони натуральні та дуже теплі. Самі користуємось, багато даруємо, а іноді й продаємо». Тепер це майже сімейна справа, бо донька теж взяла собі декілька овець у хазяйство, а маленький внук Сашко (на знімку) контролював стадо, поки дорослі відволікались на розмови.

Крім цього, подружжя Пітелів тримає ще дві корови, дві телиці, не кажучи вже про птицю. До життя в Убережі звикли. За потреби поїхати в Сарни домовляються з сусідами, щоб разом найняти автомобіль — так дешевше. Єдине, що тривожить, — зменшення територій для випасання худоби, адже її тримає чи не кожна родина. Нині паї орендує підприємство з Черкас, яке вже цьогоріч на пробних ділянках вирощувало соняшник, ріпак і пшеницю.
Наостанок випадково потрапили до сім’ї Свиридонів. Вдома застали молоду господиню Ларису. Вона розповіла, що сама з Углів, а сюди, в Убереж, вийшла заміж за місцевого    Георгія, з яким виховують трьох доньок. Чоловіка в селі знають усі, адже він — єгер і тримає велике та незвичне господарство.  «Дід Георгія був лісником. Можна сказати, що він перейняв у нього й продовжив улюблену справу», — розповіла Лариса.
Подружжя має три коня, одне лоша, дві корови, 10 собак, декілька котів і навіть диких кабанів. Лариса підтверджує, що доглядати за такою кількістю тварин нелегко, та ними переважно опікується чоловік, а вона, як справжня любляча дружина, розділяє його захоплення, допомагає і підтримує. З незвичних домашніх улюбленців у них був ще лис Вук. Вигодовували його з маленького. Але дика натура взяла своє, згодом він утік. Сім’я дуже любила лисеня, то досі за ним сумує.

Сарни
Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.