Кожен живе у звичному для себе світі. Для когось він зручний і стабільний, для когось — мінливий і непристосований. У столичному музеї ім. Тараса Шевченка організатори акції «Відчуй світ інакше» — молодіжна організація «Fight for right» у партнерстві з «Social Action Centre» — запропонували відчути світ на дотик і звук: писати шрифтом Брайля, пройти лабіринтом у повній темряві, «почути» вірші Шевченка жестовою мовою, побувати на майстер-класах, зрозуміти, як живуть безхатченки...
Також увагу відвідувачів акції привертала інтерактивна виставка «Моя історія боротьби з дискримінацією». Поруч із безликими манекенами — розповіді конкретних людей, із якими вони звернулися до громадської організації. Всі вони про дискримінацію.
Ольга Мирцало, засновниця спільноти «Київ, дружній до батьків і малюків», підняла гостру для багатьох мам тему: «З дитиною вхід заборонено?».
«Я знала про існування дискримінації, але ніяк не очікувала, що я як мама з дитиною потраплю у категорію вразливих, — розповідає манекен історію Ольги. — Була середина осені, дощило. На той час я годувала Левка груддю. Заходжу до одного з кінотеатрів і запитую в персоналу, де можна погодувати дитину. Чоловік привітно відповів, що на другому поверсі. Там присіла на диван і одразу почула: «Що ви тут робите?» — «Дитина зголодніла, на вулиці дощить, додому далеко...» — пояснюю очевидні речі... «А як я поясню цей стриптиз дітям, які вийдуть із залів?» — кричала співробітниця кінотеатру. Коли годую дитину, то не роздягаюсь, мої груди прикриті, тож від таких безпідставних заяв я обурилася. За працівницю почали вибачатися інші люди... Схожий випадок стався взимку в одному концертному закладі. Попросила пустити нас, пояснила, що не претендую на концерт, мені потрібно лише погодувати дитину. Але без квитка мене всередину не впустили. Відтоді я туди не ходжу: не хочу своїми грішми сприяти їхньому добробуту».
Син Олесі Яскевич незрячий, у нього епілепсія. Він з’явився на світ із серйозною травмою головного мозку, але Олеся не шукає винних. Жінка вирішила, що зробить усе, аби її хлопчик зміг повноцінно жити.
«Матвію зараз 11 років, і я досі стикаюсь із дикою реакцією суспільства, — лунає історія Олесі. — Наприклад, нещодавно жіночка почала витирати руки своїй дитині, тому що Матвій її торкався. Наче епілепсія передається через дотик. Саме через незнання народжуються стереотипи та упередження, які заважають багатьом людям в українському суспільстві почуватися комфортно. Тому я отримала другу вищу освіту — тифлопедагога — та заснувала організацію «Бачити серцем», створила літній денний інклюзивний табір і «Творчу майстерню» для підлітків з інвалідністю. І проповідую принцип: усі діти — діти, незалежно від діагнозу та особливостей. У Матвія зараз рівень розвитку дворічної дитини. Але це людина, яка дуже тонко відчуває все, що відбувається навколо. Це такий лакмус, за яким я можу судити про тих, із ким спілкуюся».
Журналіст Євген Спірін — переселенець із Луганська, учасник Майдану. Йому кілька разів відмовлялися здавати житло, а нещодавно знову виселили, керуючись лише одним: «донецький».
Дев’ятикласник Даніель Кондур не приховує, що він — ром, і не бачить у цьому нічого поганого. Його мати є ромською правозахисницею, тому хлопець часто чув про різні випадки дискримінації, але ніколи не думав, що відчує це на собі.
«Нещодавно однокласники почали до мене присікуватись через мою національність, казати всякі прикрі речі, — розповідає Даніель. — Вони ображали всіх ромів, принижуючи цим мою гідність. Звичайно, я вирішив захищатись, і це призвело до конфлікту. Ситуація загострювалась, образи не вщухали, конфлікт затягнувся на тиждень, а вчителі нічого не робили, щоб його було вичерпано. Я звернувся до директорки з проханням допомогти вирішити конфлікт, бо хочу й далі навчатись у цій школі. Для проведення постійних занять із толерантності запросили експертів та представників національних меншин».
Олександр Вернигора — колишній працівник карного розшуку, учасник бойових дій на сході країни. Два роки тому потрапив в автомобільну аварію, яка забрала життя його вагітної дружини і мало не вбила його. Довго лікувався, виписався з лікарні та почав шукати роботу.
«У карний розшук не взяли: кому я потрібен без ноги... Але ж треба до життя повертатись, тим більше, що живу тепер ще й за дружину та ненародженого сина. У жінки моєї була мрія — відкрити манікюрний салон. І я вирішив її втілити. Прийшов до Ані, хазяйки салону, на милицях, попросив навчити мене всього. Її знайомі відмовляли: хто таке бачив, щоб чоловік працював у салоні. Але вона в мене повірила, навчила. Тепер от працюю, до речі, у військовій формі старого зразка. У мене тут і манікюр, і жарти, і душу вилити. Якщо вижив, то мусиш щось робити, хоча б історію свою розповідати, щоб інші рук не опускали... Скажу лише, що найстрашнішим спогадом із зони АТО для мене лишаються очі хлопців — тих, хто бачив смерть друзів, кому довелося вбивати ворогів, будучи до цього абсолютно не готовими. У кожного з них зламана доля, викривлена психіка».
Данило Столбунов після 9-го класу вирішив вступати до медичного коледжу. Здав аналізи у студентській поліклініці, у хлопця виявили ВІЛ, довідки не дали й намагалися відмовити від вступу. Данило взяв довідку в іншому місці й став студентом-медиком. Але через рік про це дізналися в студполіклініці, й знову на юнака почали тиснути. Втім, тепер він знав, що робити: написав скаргу на ім’я головного лікаря і пішов до нього на зустріч із диктофоном. Після цього надіслав скаргу директору департаменту охорони здоров’я КМДА. Весь процес зняли і записали журналісти, щоб і інші знали, як діяти в таких ситуаціях.
Дискримінація за національністю, станом здоров’я, соціальним статусом, гендером чи навіть кольором очей або наявністю «крутого телефону» неприпустима в цивілізованому суспільстві. Головне — не боятися про це говорити і не соромитися своїх особливостей.
Наталя ПЛОХОТНЮК.
Фото з відкритих джерел.
