Сонячні промінці плуталися в гілках старої покрученої груші, проникали крізь фіранку в хату, ковзали кімнатою, мерехтіли у віях. Як же солодко спиться, коли тобі 15! Десь у глибині квартири з кимось пошепки перемовлялася мама. Уривки фраз, що я почула крізь сон, змусили мене остаточно прокинутися. Це та жінка, котра замовляла у мами розкішну червону сукню! І в пам’яті зринуло, мов чарівний сон, чудове вечірнє вбрання. Воно було простого фасону: А-силуету, як зараз кажуть, а розріз-крапелька на спинці застібався на скляний ґудзик неймовірної краси. У 90-ті такі були рідкістю, доводилося по блату діставати. Та й шити мама взялася тоді не від хорошого життя: Союз розвалився, тато, котрий усе життя працював в аеропорту, практично втрачав роботу — літаки як засіб пересування стали розкішшю, тим паче у нашому провінційному містечку. А мама, хоч за освітою була офтальмологом, марно шукала роботу: більш як десять років декрету — і тебе ніде не беруть... От і стало в пригоді хобі — шиття...
Це її дідуньо навчив. Спочатку просив онучку допомагати шити рукавиці (він сам-один на все село такі справні рукавиці й кожухи шив!), тоді, вже після школи, наполіг, аби мама закінчила швейне училище в Жашкові. Знав, що таке вміння стане дівчині в пригоді! Поки в мами була робота, шила лише для себе. А як з’явилася довгоочікувана дитина — шила й одяг, і капелюшки. «Дівчинка має бути гарною!» — всміхалася вона. Тато літав, отримував достойну зарплатню, тому можна було засидітися в декретній відпустці.
«Дякую вам, Галино Іванівно, за сукню. Все, як ви мені й казали: зустріла його на вечірці. Влітку весілля буде. Запрошую вас. А вбрання бережу — воно мені тепер як згадка про нашу зустріч», — почулося в передпокої. Клацнув замок на дверях. Я підвелася з ліжка. Пішла до мами. Вона стояла біля вікна в кухні й дивилася вслід жінці з червоною сукнею. У руках мама тримала коробку «Стріли». Почула мене, озирнулася: «Ось, нам до чаю буде. Твої улюблені!» Ми заварили шипшиновий чай, і мама мені розповіла: шила це вбрання й наче відчувала, що воно змінить власниці життя. «Якщо тобі легко шити, значить, замовниця — хороша людина, — вчила мама. — І тканина лягає як треба, і робота ладиться. А буває, як не крути викрійки — шиття не йде... То, значить, справа не в тобі». Ці мамині мудрощі супроводжують мене протягом життя.
Ненька шила для душі і з душею — замовниці радили її роботу одна одній, приводили дітей, сусідів... Було у нашому з мамою житті ще кілька таких «доленосних» замовлень на вечірні сукні, коли приходили дівчата по новий одяг, а отримували нову долю. Та й я зустріла кохання свого життя, вбрана у мамину сукню. Дякую, матусю!
Сніжана КАЛЮЖНА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
