Цими днями минає 29 років із часу організації Ланцюга Злуки. 21 січня 1990-го, у переддень Дня Соборності, ця символічна акція з’єднала живим ланцюгом захід і схід країни в єдиному прагненні — своєї незалежної держави.
Відповідальним за проведення цього заходу в Івано-Франківській області був Микола Яковина (на знімку) — художник за освітою, а нині український політик, державний та громадський діяч.
Як один із засновників Народного руху України за перебудову та крайовий провідник Микола Яковина у 1989 році входив до оргкомітету організації Дня Злуки, працював у Великій раді НРУ. Із головою секретаріату Михайлом Горинем розробляли план проведення Ланцюга Єднання, за аналогією до того, що перед тим зробили в столицях трьох прибалтійських республік колишнього Союзу — Ризі, Вільнюсі й Таллінні.
Найкраще пасувало провести захід на День Соборності, об’єднавши в такий спосіб столиці двох державних утворень — УНР та ЗУНР, Київ та Львів.
«Я збирався до Києва, поділився планами зі своєю мамою Катериною. Її родина сильно постраждала від радянщини: два брати й сестра загинули в підпіллі. Дуже переймалася демократичними процесами. Сказала, що поїде зі мною для участі в акції. Тоді виникла ідея продовжити живий ланцюг до Івано-Франківська. Адже колишній Станіславів на час проголошення 22 січня 1919 року Акта Злуки на Софійській площі в Києві був столицею ЗУНР. Цей статус Львів втратив внаслідок польсько-українського протистояння», — розповідає Микола Михайлович.
У Києві пропозицію затвердили. Погодили зі львівськими активістами. Франківці мали забезпечити неперервний живий ланцюг від річки Стрий і далі до обласного центру.
«Акція проходила через Брошнів-Осаду, де мешкала мама, повз вікна нашого будинку. То був найвиразніший подарунок неньці», — пригадує Миколи Яковина.
До слова, мама й досі активно стежить за суспільним життям у державі, до утвердження незалежності якої мала й сама причетність: була депортована за опір комуністичній окупації до Караганди разом із чоловіком, там і народився Микола.
Акцію проводили 21 січня, в неділю, щоб залучити якомога більше активістів. Треба було повідомити про неї облвиконком. Звернення подали від імені Товариства української мови, яке очолював Антон Путько, вчитель, згодом священик.
Вирішено було започаткувати ланцюг від Будинку культури на розі тодішньої вулиці Чапаєва (тепер — Січових стрільців) та Шевченка. В 1919 році там був Народний дім, де й засідав уряд ЗУНР.
Першим у ланцюгу і був Микола Яковина, який буквально тримався за ручку вхідних дверей будинку. За ним — активіст, а згодом народний депутат Роман Круцик. І так аж до Львова... Франківські рухівці забезпечили також кількадесятикілометровий ланцюг на двох ділянках: між трьома селами на межі Житомирської та Київської областей, та й у самому Києві їх було чимало.
Того ж дня в центрі Івано-Франківська, на нинішньому Вічевому майдані, відбулося кількатисячне віче. До нього ретельно підготувалися. Голова Коломийського осередку НРУ Володимир Машталер віднайшов живого свідка буремних подій 1919 року січового стрільця Миколу Серганюка. Він виступив на зібранні. Апогеєм заходу стало підняття синьо-жовтого прапора.
«Ми замовили аж три труби для флагштоків. Допомагав Маркіян Чучук, який згодом став народним депутатом першого демократичного скликання. Він мешкав у центрі міста. То спочатку вивчили територію, передбачили, де можна встановити. А вже на початку віче оголосили, щоб люди розступилися, й винесли прапор. Закопали на газоні між житловими будинками та універмагом «Дитячий світ» флагшток, підняли стяг. То було надзвичайно! Щоправда, через кілька днів трубу хтось зігнув і прапор знищив», — додав Микола Яковина.
То був розпал виборчої кампанії. До Верховної Ради ввійшло аж 11 прикарпатців із демократичних організацій. Облвиконком очолив Микола Яковина, перший некомуніст на цій посаді. Це стало великим фіаско партії та окупаційної влади, яка через кілька місяців зазнала нищівної поразки.
Згодом Микола Яковина разом із В’ячеславом Чорноволом та Василем Олійником організував проведення у Львові 16 лютого 1991 року спільного сесійного засідання трьох західноукраїнських обласних рад — Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської, що отримало назву Галицька Асамблея.
Івано-Франківська область.
Фото надано Миколою Яковиною.
