Чверть століття тому Олешнянській школі в Ріпкинському районі на Чернігівщині було присвоєно ім’я Софії Русової. Утім, як і тоді, так і нині, це стало клопотом маленької жменьки небайдужих ентузіастів. А промотором заходу, як і непростої справи повернення в Україну чесного імені цієї великої українки, стала відома громадська діячка і журналістка, невгамовна до добротворення Галина Дацюк.
Від такого ювілею — радість і смуток. Радість — бо в Олешню знову приїхали давні й щирі друзі цієї осібної для держави школи, кермо якої багато літ тримає мудрий і добрий директор Петро Куліш; що в стінах цієї скромної споруди витає дух свободи і гідності.
А смуток — бо до цього ювілею традиційну байдужість виявила і чернігівська, і столична влади. Сюди з такої нагоди подарувати б бодай сучасний комп’ютерний клас, яку-не-яку ігрову кімнату, новіший принтер чи сканер, хоч одну мультимедійну дошку. Це хоча б трохи потіснило традиційну для села бідність. Нічого нема і нікого, крім нас, не було. Ми — це Галина Дацюк з автором цих рядків, очільниця Київської школи-садка імені Софії Русової Людмила Синекоп зі своїми помічницями й колегами та такими самими ентузіастками з Прилуцького дитсадка імені Софії Русової. Скромними були й наші подарунки, куплені власним коштом, — блок канцелярського паперу, вживаний принтер, світильники для шкільного коридору, «Кобзар» Шевченка. А ще — кошик солодощів для діток, які підготували музичну композицію «Україна — серцю рідна». Є в школі дітки, батьки яких давно не мають у селі сталого заробітку. А де ж меценати, бізнесмени-українці? Де обласна «Просвіта», зрештою бодай хтось із управління освіти чи гуманітарії Чернігівської ОДА. Не виявилося таких.
Гірким докором такої байдужості обізвався до нас колись величний, а нині напівзруйнований, зарослий чагарниками маєток родини Ліндфорсів-Русових. За комуністичної влади в цій дивовижної краси оселі з таким самим парком містилася дільнична лікарня. А нова українська влада віддала цю благословенну територію в оренду на багато літ місцевому бізнесмену, що добре влаштував тут пансіонат «Голубі озера». Відбою від відпочивальників немає, бо люди чули про лікувальні властивості цих озер. Кажуть, ніч в одному дерев’яному будиночку (а їх тут добрий гурт) коштує за 300 гривень. Чому б не спрямувати доходи від одного з таких будиночків на фонд відродження садиби Ліндфорсів-Русових? Тут так доречно було б відкрити меморіальний музей.
Глухість і непатріотизм влади вражають. Не відчуває вона сакральності такої споруди, святості цього місця, сили його виховного заряду. Не чує й обґрунтованих та неодноразових звернень громадськості щодо присвоєння імені Софії Русової обласній науковій бібліотеці, яку колись майбутня світова знаменитість зі своїм чоловіком Олександром засновувала. Нині в тій головній чернігівській книгозбірні міцно поселився «русский мир». Його прихильники горою стоять за носія російської культури Володимира Короленка, який ніколи й не був у Чернігові, але увічнений за вказівкою Москви в імені цього обласного культурного осередку. І носяться з ним тамтешні «короленківці» як із реліквією підмосковського минулого, й не збираються здавати свої позиції. А владу це, схоже, цілком влаштовує. Бо де тепер справжні, а не перефарбовані патріоти в тій владі?
Закінчу ці невеселі роздуми після повернення з Олешні словами заголовка своєї недавньої публіцистичної статті на цю тему: «Простіть невігластво земляків, професорко Русова!»
Микола ТИМОШИК, професор Київського національного університету культури і мистецтв.
Фото автора.
