Не всяке місто може похвалитися такою довгою історією, як Калюсик. Нині це зовсім невеличке село у Віньковецькому районі на Хмельниччині. Офіційно тут проживає трохи більше шестисот людей. Але насправді й того менше. Бо місцеві роз’їжджаються у пошуках роботи і кращої долі. Хтось зупиняється в українських містах. Хтось мандрує далі, на захід.
Сільський майстер лозоплетіння Олександр Гуцал.
Фото автора.
А були ж часи, коли Калюсик, швидше за все, був таким собі невеличким середньовічним європейським містечком. Таке неважко припустити, бо офіційні згадки про цей населений пункт датуються 1611 роком. Місцеві дослідники припускають, що навколо були такі самі містечка і замки. Та їх не залишилось. І лише рови, рештки будівель ще нагадують про ту давнину.
Але й це ще не початок Калюсика. За селом є урочище Калантир. Там на польовій межі з сусіднім Осламовим є два кургани. Коли вони були насипані й для чого — невідомо. Але місцеві кажуть, що просто на полі можна й дотепер зустріти сліди ям і ровів, а в них — уламки давньоруського товстостінного посуду і рештки залізних речей. От тільки вгадати в них предмети вже неможливо.
І ще якщо піти на північний захід від села в урочище з промовистою назвою Замчисько, то так само можна знайти сліди ровів, валів і городища...
До чого це все? Та до того, що і у села, і у людей, котрі тут живуть віками, така довга, дивна і непередбачувана історія. Все змінюється, а Калюсик все стоїть і стоїть. І люди в ньому, як і півтисячоліття тому, орють, сіють, пораються у своїх дворах, щось майструють, придумують — живуть.
Як от, приміром, Олександр Гуцал. Подивитись — нічого такого особливого в його житті не було. Коли прийшов час обирати професію, сільський хлопчина пішов у технікум механізації. А вивчився — тривалий час працював у колгоспі механіком, на інших посадах. Коли не стало колгоспу, як і всі, думав, чим зайнятись, як заробляти на хліб. У селі нічого особливого не вигадаєш: якщо не поїхав на заробітки, то продовжуватимеш трудитись на землі.
Все точнісінько так було і з Олександром Миколайовичем, аж поки одного разу не взяв до рук лозу. Ніхто його не вчив, не показував, сам захотів навчитись щось плести з неї. Спочатку, як годиться, взявся за літературу. Почав читати різні посібники з лозоплетіння. Але дуже швидко розчарувався і зрозумів, що так майстром не станеш. Лозину потрібно відчути, а все прочитане має запам’ятати не голова, а руки. Тому пробував сам, придивлявся, коли видавалась така можливість, як працюють інші майстри — так крок за кроком і освоїв лозоплетіння. Кошики, корзини, різні підставки — може зробити те, що потрібно в господарстві, і те, що порадує душу.
Здавалося б, не таке це вже високе мистецтво, але спробуйте відшукати у селах майстра, що вміє все це плести із лози. А тому не дивно, що попит на такий товар є. От, здавалося б, тепер і посуду всякого вистачає, і сучасних матеріалів чимало, а людям до вподоби все те ж, чим користувались і сто, і триста років тому.
Олександр Миколайович щедро ділиться своїми виробами з усіма. Близьким і друзям — дарує. А коли буває на виставках майстрів народної творчості чи на ярмарках, то й продає. На такому бізнесі надто не розживешся, та все ж якась копійка є. А для села нині будь-який підробіток важливий.
Хто знає, можливо, пройдуть ще віки, а Калюсик стоятиме і стоятиме. І колись майбутні покоління так само розгадуватимуть загадку: а що робили у цьому селі їхні предки. Час спливатиме, а сільські майстри знову і знову освоюватимуть кожен для себе такі давні і такі сучасні ремесла.
Хмельницька область.
