На те, щоб добитися за це законних доплат, він витратив п’ять років... А пільги за цей час скасували
«Нам показували озеро, яке виникло внаслідок наземного вибуху, — велике, кругле, заповнене водою, і над ним — суцільний чорний берег, тому що каміння розплавилося і почорніло, — розповідає Василь. — Серед «старожилів» цього полігона побутував такий вираз: «Гори біліють». Коли глибоко під землею, в штольні, проводився вибух, величезна гора починала вібрувати, і від цього з усієї поверхні піднімався пил — він вкривав всю рослинність, усю землю і як наслідок — гора ставала білою.
Після випробування кожен знімає показники зі своїх датчиків, вивчає. Робить аналіз, висновки. Наприкінці серпня ми поверталися назад. Тож довелося бути на двох випробуваннях».
— Наслідки випробування неминуче відбиваються на здоров’ї, — стверджує Василь Червак (на знімку).
— У мене позначилося на системі травлення, а загалом, якщо підняти відкриті публікації, то можна прочитати про ураження всіх частин організму.
У 1982 році Василь Червак повернувся на Закарпаття. Працював головним інженером на Хустському експериментальному каменеобробному заводі, потім — керуючим у філії «Лісбанку».
У 1986-му Василь Павлович, дізнавшись про радіоактивні викиди в Чорнобилі, пережив справжній шок. На відміну від більшості людей, необізнаних із небезпекою, він як фахівець розумів, що над людьми нависла страшна масова загроза. Він переконаний, що там, на місці, мала бути велика кількість жертв, про які не згадують.
* * *
Перш ніж продовжити розповідь — такий момент. Людина, яка проводила таємні дослідження, яка має три свідоцтва про винаходи (всі три становлять військову таємницю), не могла так просто потрапити на найсекретніший об’єкт такої країни, як СРСР.
Безперечно, що одна з причин, які сприяли цьому, — бездоганне опанування Василем Черваком точних наук. Виходець із Сасова настільки досконало знав математику, що студентом посів третє місце на всесоюзному конкурсі, який проводився між профільними науковими установами. В академії Василь Павлович працював над темою пластичності металів і для випробувань був відряджений у Ленінградське вище військове інженерно-будівельне училище. Тут він і залишився працювати. Профіль його роботи був пов’язаний із убезпеченням будівель та інших об’єктів від ядерного удару. Перш ніж потрапити сюди, він пройшов сувору перевірку. Попри «непевне» місце народження (Сасово — село за Тисою, яке 1944 року ще належало до Угорського королівства) він пройшов усі фільтри першого відділу. Мабуть, важливу роль відіграли і напрями його дослідження, і кількість годин, які витратив на вивчення теми (а тоді година навчання мала зовсім не ту ціну, що сьогодні у «лівих» вузах, йшлося про ґрунтовні й системні знання). Словом, Василь Червак був прийнятий на роботу, яка йому припала до душі.
Спочатку було дуже дико, згадує Василь Павлович, усвідомлювати, що за кожним твоїм кроком стежать. Ідеш коридором чи подвір’ям, ніде нікого нема, але ти розумієш, що скрізь наставлені «вуха». Говорити про роботу з колегами можна було лише в робочому кабінеті. Вийшов за двері — зась. На перших порах розженешся було сказати колезі: «Слухай, ти знаєш, а вчора...» А він уже палець до губ приклав і застережливо дивиться на тебе.
Тільки через деякий час звик до такого режиму. Говори на території про все — анекдоти (звичайно, неполітичні), про газетні новини, про футбол, але жодним словом — про справи. Режим був настільки суворим, що коли приходив на роботу, то здавав перепустку, отримував свою індивідуальну валізку з матеріалами і працював до кінця робочого дня. Без перепустки ти не зможеш взагалі вийти за межі території. Потім валізку замикаєш, здаєш її на зберігання, отримуєш перепустку і йдеш додому. Чи позначалося це на побуті? Ні. Ти вісім годин відпрацював і живеш звичайним життям — сім’я, друзі... Одне — що жінка й друзі мали навчитися не ставити жодних запитань про роботу. Зарплати нічим не відрізнялися від цивільних — 130 карбованців на початку сімдесятих. Це було доволі скромно. Якихось пільг не існувало. З усіх доплат отримав по 50 карбованців за власні винаходи. За таку суму держава їх «викупила».
Щодо Семипалатинська. Перше випробування ядерної бомби провів академік Курчатов у 1949-му. А далі за сорок років на Семипалатинському полігоні було здійснено півтисячі наземних і підземних випробувань. У 1989-му почався громадський рух проти ядерних випробувань, і не лише вони були припинені, а й усе обладнання вивезене за межі Казахстану. Досі Семипалатинський полігон є найбільш зараженим місцем на планеті.
«Мені довелося там побувати двічі, — каже Василь Павлович, — був присутнім на випробуваннях. Групу учасників спочатку посадили в літак, який приземлився у Семипалатинську. Потім нас розмістили в «ракеті» на підводних крилах, і ми пливли вгору проти течії. Спочатку траплялися якісь поселення, а згодом і вони позникали. А потім лише голий горизонт. Ми причалили в невідомому місці, де на нас чекали двоє озброєних солдатів. Звідти ми добралися до кінцевого пункту — міста, яке нині називається Курчатов. Нас поселили на території міста і наступного дня роздали перепустки, на яких були зовсім різні позначки — «пташки», «зірочки», «літачки», інші знаки. Кожен значок давав дозвіл проходити виключно у визначені місця. Звідти на місце випробувань ми сім годин їхали автобусом — навколо тільки степи, і жодної рослинності. Сам процес випробування тривав два місяці. Спочатку встановлювалися датчики — кожен спеціаліст мав свої прилади, які налагоджував для фіксування вибуху та його наслідків. Судячи з підготовки й кількості учасників, датчиків було до тисячі. Потім у визначену дату відбувався власне підземний вибух. Ми перебували в закритому захищеному приміщенні та фактично відчули тільки землетрус, це все що можна було сприйняти чисто суб’єктивно. Насправді наслідки вибуху перевищують будь-які уявлення, вони просто страхітливі, і тільки там можна було по-справжньому зрозуміти, яким жахом це може обернутися для людей, якщо вибух, не дай Боже, вийде з-під контролю. Нині воно так красиво звучить, коли політики й журналісти байдуже теревенять про «ядерний попіл». Мабуть, не усвідомлюють, якими словами й поняттями граються».
— Свого часу, — запитуємо Василя Павловича, — в Хустському районі відбувалися мітинги й акції з приводу видобування цеоліту. Казали, що там підвищений радіоактивний фон. Що можете сказати як фахівець?
— Цеоліт — хороший адсорбент, і тому його інтенсивно використовували під час найактивнішої фази ліквідації наслідків аварії у Чорнобилі. Щодо підвищеної радіації на місці самого цеолітового родовища... На той час казали, що це природний фон. На таких кар’єрах рівень радіації завжди на якусь тисячну відсотка вищий. Але ж цеоліт є адсорбентом, він має здатність гасити радіоактивне випромінювання, тобто фон там має бути не вищий, ніж деінде. Тому не виключено, що на місці цеолітового родовища, причому не дуже глибоко, може бути уранова руда. На мою думку, ця імовірність досить висока.
* * *
І нарешті про тему, яка стала приводом до нашої розмови. Василь Павлович, переживши випробування і пробувши чотири місяці у зоні підвищеного опромінення, виявляється, мав право на доплату до пенсії. Сам він цього не знав. І аж у 2013 році колеги з Росії сказали, що є такий закон і аналогічні пільги діють в Україні.
— Я пішов у соцзабез, — каже Василь Павлович, — і там підтвердили: існують такі пільги. Але для того, щоб їх оформити, потрібні «такі, такі й такі» документи.
Легко казати. Але всі документи, всі списки так чи інакше мають гриф цілковитої таємності. Почалася затяжне листування з російськими установами, повне несподіванок, відповіді приходили інколи зовсім не з тих інстанцій, де відбувалася реєстрація. На те, щоб отримати ті кілька документів, пішло цілих п’ять років! Останній підтверджуючий документ надійшов лише кілька місяців тому. З усім пакетом приходить Василь Павлович в соціальну установу і дізнається, що за цей час уряд скасував ці пільги!
Мабуть, найбільш прикро за витрачені час і сили. Василь Павлович, єдиний із закарпатців — учасник семипалатинських випробувань, поки що радиться з юристами, чи є підстави добитися справедливості.
А наостанок учасник найвідоміших випробувань хоче підкреслити основний висновок із свого досвіду: «Ядерна зброя — страшна загроза, якої люди не усвідомлюють, до неї «звикли», заспокоїлися, граються гучними заявами й погрозами. А це велика помилка. Що довше вона присутня на планеті, то більша ймовірність, що вона десь «вистрелить». І від цього програють, і жорстоко програють, усі!»
Хуст
Закарпатської області.
Фото надано авторами.
