Рік тому в Мюдівці, що в Бобринецькому районі, постала проблема з підвезенням учнів до школи в Сугоклеївці. Тож могла виникнути потреба їхнього поселення в інтернаті. На той час залишилося під сумнівом функціонування самої школи. На щастя, проблему вдалося розв’язати, і початкові класи в Сугоклеївці зберегли, і підвезення учнів організували непогано.
— Завдяки фермерам Віктору Фролову, Олександру та Анатолію Тарасенкам, депутатам Олегу Письменному та Сергію Косенку маємо змогу підвозити дітей своїми автомобілями, — розповідає староста Мюдівки Євгенія Плотнікова. — Нам дають кошти на бензин, оплачують ремонт авто — і таким чином веземо дітей «по знання». І то краще, ніж перспектива віддати дитину в інтернат і бачитися з нею лише на вихідних. А в багатьох віддалених (від населених пунктів зі школами) селах діти змушені здобувати освіту саме так.
Слід зауважити, що учнів початкової школи у Мюдівці аж... двоє — п’ятикласник Віктор і першокласник Станіслав. Третій школяр виїхав із батьками туди, де дорослій людині хоча б сяку-таку роботу можна знайти. Молоді важко живеться на хуторах. Був би у дрібних, малоземельних селянських родин стабільний заробіток, вони б трималися двору. А так...
— Пам’ятаєте, скільки у нас було корів кілька років тому? Один господар тримав разом із телятами кільканадцять голів, — нагадує Плотнікова. — А зараз на все село чотирнадцять корів...
Євгенія Плотнікова із чоловіком теж могли б до міста давно перебратися, але там, крім пенсії, їм нічого не світить. А тут родина (у помічниках — і зять, і донька, й онук) тримає двоє корів, теличку, півсотні качок, до сотні курей. І це попри те, що молоко гуртовики влітку приймали по три гривні за літр, а зараз дають по чотири. Мають біля трьох хат півтора гектара присадибної землі, тож своїми силами вирощують зерно для підгодівлі худоби і птиці. Словом, життя у Плотнікових (на знімку) кипить, хоч саме село — без доріг, магазину, пошти, автобусної зупинки...
Зате — з великою кількістю покинутих хат, тож має вигляд запущений, а для рафінованого городянина так і просто фатальний.
— Проте вулиця у нас уночі освітлюється, — оптимізм Євгенії Василівни, котра навіть старостує на громадських засадах, можна використовувати як «будівельний матеріал» для казкових кришталевих палаців і мостів у бідних українських селах. — Водогін уже рік, як не працює, зате у дворах є свердловини. Якби нам зараз дали право на санітарну вирубку лісосмуг, ми були б вдячні. На вугілля по сім тисяч за тонну тут ні в кого грошей немає. Втім, проблеми з паливом ми розв’язуємо самотужки. Дивіться, скільки сухих дерев навколо. Навіть у покинутих дворах. А ще щотижня приїздить автолавка. А в лікарню, якщо потрібно, — можна дістатися до Бобринця. Недалеко...
Отже, для повного щастя залишається знайти у Мюдівці нафту або золото. Причому так, щоб неглибоко копати. Отоді можна було б заплющити очі на процеси, котрі сторонній людині здаються невідворотними. Наразі ж здоровий глузд підказує, що два «останні з могикан» школярики світлого майбутнього Мюдівці не гарантують. Але копати-таки треба...
Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА.
Кіровоградська область.
P. S. Показово, що на санітарну вирубку в лісосмугах сухостою і парослі, яка виросла замість зрубаних браконьєрами дерев, дозволу селянам ніхто не дасть. Більше того — їх щораз зупинятимуть (зараз так і роблять) і перепитуватимуть — «звідки дровішки?», хоча відмінність між хворостиною, товщиною в два пальці (на хвилину горіння в печі) та, приміром, промисловим дубом очевидна.
А тим часом під сусідньою Устинівкою багаторічні акації різали, не ховаючись, прямо біля траси — щоб недалеко до машин носити. Дзижчання від пилки було чути за кілометри. Де тоді була поліція — запитаєте? Мабуть, стерегла від селян сухостій...
