Нова українознавча праця професора Миколи Тимошика

Свою прецікаву працю «Українська книга і світ» (Вашингтон—Київ, 2018, 516 сторінок) Микола Тимошик починає з дискусійного питання: чи українське друкарство починається з видання «Апостола» 1574-го Іваном Федоровичем, чи 112 роками раніше, коли ще 1460-го (майже одночасно з німцем Йоганном Ґутенбергом) друкарство книг у Львові розпочав українець Степан Дропан.

Пам’ятаю (як учасник кількох всесоюзних конференцій «Фьодоровскіє чтєнія»), як московські книгознавці забороняли колегам-українцям навіть згадувати Степана Дропана як зачинателя українського книгодрукування. А львів’янина Ореста Мацюка, який опублікував дослідження «Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?», піддали цькуванню і на ті «чтєнія» не запрошували. Так само московська наука зробила з українця Івана Федоровича «русскаго пєрвопєчатніка» Івана Федорова. А чому ж, коли за друк книг його хотіли втопити в Москві-ріці, він утік саме до Львова? Бо це була його Батьківщина, він ніякий не «Фйодоров», а Федорович; тут він і упокоївся, і на надмогильній плиті братчики написали, що він друкарство не розпочав, а відновив!

Сюжетом про Івана Федоровича Микола Тимошик розпочинає свою книгу. Але вона не про давні часи. Тут ідеться про книговидання в країнах, де є наша діаспора.

Факти про українські видання у світі Микола Тимошик черпав у США й у Європі. А ще в Канаді, де був не раз, досліджуючи творчість митрополита Іларіона Огієнка.

Саме з Огієнка розпочалося вивчення цим автором діаспорної преси і книжки. Про Огієнка Тимошик захистив докторську дисертацію, видав чотири власні книги про нього, а ще 21 том досі не друкованих в Україні творів цього великого Українця.

Це — подвижництво, яким може похвалитися не кожний академік. Я давно працюю в науці, а такої працелюбності й наукової сумлінності не зустрічав ніколи.

І ось ще один дар на престол нашої словесної культури: велика праця «Українська книга і світ». Це видання дає суспільству правдиве уявлення про внесок діаспори в українську науку та культуру. Адже й досі, в незалежній державі, у багатьох уявлення про діаспору крутяться навколо совкових понять: петлюрівці, зрадники...

Таке ставлення і до діаспорного книжництва та преси. Микола Тимошик багато пише про це у своїй праці. Подаючи цінний фактаж, незнайомий 99 відсоткам українського суспільства в Україні, він не раз зазначає, що це суспільство часом і не хоче знати, які культурні та наукові скарби виплекало західноєвропейське й американське українство.

Погляньте на примітки й бібліографію курсових, дипломних, магістерських робіт наших студентів, кандидатських і докторських дисертацій: одна московська товчія, а коли на щось видане в Україні, то обов’язково написане з позицій «класового підходу». Рідко в дисертації є хоча б 5—10 посилань на наукові праці західної української діаспори. Що, цих книжок, газет, журналів нема у наших бібліотеках? Є. Зарубіжні українці за свій кошт передають цілі контейнери книжок і періодики. Ці скарби приймають (часом і не дякують), складають на полиці, де вони лежать мертвим вантажем.

Наукові ж керівники дисертантів чи консультанти докторантів товкмачать, мовляв, посилайся на Іванова-Петрова-Сидорова, бо там є те і се, а на світил науки з української діаспори, де «те і се» краще висвітлено і ближче до нашої тематики, — це зась. Про глибинні наукові основи нашої діаспори можна судити хоча би за таким показником, як видання енциклопедій українознавства, які виходили українською й англійською мовами. А в нас була УРЕ, де понад 50% відвертої брехні, а решта — півправди...

Ці проблеми ігнорування державою Україною своєї багатомільйонної діаспори постійно в центрі уваги книги М. Тимошика. Тут понад 100 сюжетів, і кожен має заголовок — зазвичай полемічний. Приміром: «Хто й за чиї гроші ініціює антиукраїнські полеміки?», «Зрада професіоналізму й наукової порядності», «Архіви як концтабори української правди».

Багато фактів автор наводить із власного досвіду ходіння по архівах і бібліотеках — в Україні й за кордоном. Порівняння часто — не на нашу користь: «Дійшло вже до того, що за користування нетбуком у деяких архівних установах та бібліотеках слід платити — одну гривню за годину. Насправді... за цей час нетбук накрутить енергії не більш як на 3—5 копійок. ...проблема платних послуг для науковців має інший бік медалі, досить вразливий для майбутнього української науки. В останні роки помітно скоротилася кількість кандидатських і докторських дисертацій за темами, використання яких неможливе без архівного компоненту... Коли ж ми спроможемося написати правдиву історію національної журналістики, книги, видавничої справи, якщо умовою доступу до кожної книжкової сторінки чи газетної шпальти є кількагривнева купюра?» (С. 474).

Це запитання можна вважати риторичним, бо таку історію вже написав і продовжує писати сам невтомний і завше бадьорий професор Микола Тимошик.

Дмитро СТЕПОВИК,

доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богословських наук, професор, академік АН Вищої освіти України.