Коли робиш відносно довгу перерву між поїздками на фронт, то нове відвідування будить суперечливі почуття. Ніби все знайоме -- іржавіють у снігу ті самі машини, які вперше бачив ще в березні 2016 року; лежать ті самі загородження на вже не існуючому блокпосту у Верхньоторецькому; ті самі металеві конструкції на мосту дорогою з Бахмута до Луганського. Все так само. Проте з'являються й нові почуття. Скільки разів доводилось бачити чорно-білий пейзаж на авдіївській промзоні. Можна звикнути. А він справляє дедалі гнітючіше враження. Застигла реальність, час над нею не владний. Розстріляні дачі -- як символ довгої, страшної, нудної війни, що пожирає потроху людей. Ніби якесь чудовисько зі страшної казки збирає нові й нові жертви.
На екрані мобільного телефона, який приєднано до тепловізора, чіткими чорно-білими силуетами пробігають кіт чи собака. А ще на рівні землі миготять голови противника. Відстань до ворога -- приблизно сотня метрів. "Копають уночі траншею в наш бік", -- каже боєць Василь Курусь, який на війні з 2015 року -- спочатку мобілізований, а потім пішов на контракт.
Василь Курусь
Питаю: "А чому вночі?"
-- Бо вночі.
-- Чому в наш бік?
-- Хочуть наблизитись.
-- Стріляють?
-- Ну так, перекидаємось гостинцями. То вони, то ми. А взагалі-то у нас якесь чергове перемир'я. Як тільки у них ротація -- просять перемир'я. Але часто самі його порушують. Одне слово, перемир'я -- поняття "растяжимоє". Не війна, а вічне перемир'я. Але ж не мир!
Ми на промці. Її взяли навесні 2016 року бійці "Правого сектору", 74-го розвідбату, 16-го бату 58-ї бригади. Потім у кінці січня 2017-го бійці 1-го батальйону 72-ї бригади на чолі з капітаном Андрієм Кизилом (посмертно Герой України) заглибились далі й узяли позицію Алмаз. Тоді загинуло семеро хлопців. Відтоді ці рубежі, кажуть, не змінювались.
Йдемо на позицію. Глупа ніч: ні зірок, ні місяця. Проводить нас із Іриною Рибаковою, військовиком прес-служби 93-ї бригади "Холодний Яр" і талановитою фотографинею з особливим жіночим поглядом, розвідник.
Ірина Рибакова
Трохи стрьомно. Чутно поодинокі постріли з автомата. Інколи зупиняємось, присідаємо, ховаємося за будинками. Прийшли.
-- Хто ви такі? -- запитує командир роти.
Представляюсь -- Олександр Клименко, газета "Голос України".
-- О, нарешті, хоч один тезка з'явився!
Олег Клименко
Це був Олег Клименко. На війну пішов добровольцем навесні 2014 року з посади начальника банку, починав службу в 20-му Дніпропетровському батальйоні тероборони. Мені теж доводилось бувати з ними 2014-го. Згадали ті часи, згадали багато спільних товаришів -- Євгена Романова, Олексія Плиску, Сергія Шалаєва, В'ячеслава Плахуту, Віталія Максімкіна та інших. На фронті так буває -- хоч один спільний знайомий та й знайдеться, а тут майже ціла рота!
-- Ну що ж -- залишайтесь.
-- А є обстріли? -- запитую.
-- По-різному, от позавчора була майже ціла війна -- і кулемети, і АГСи, і СПГ, --- відказує командир роти.
Спостережний пост -- це така хатка з буржуйкою і лежанкою -- персональним місцем ротного собаки. В умовній хатинці тепло, і від буржуйки йде якийсь домашній затишок. Так, ніби десь у селі у бабусі біля грубки. Відчуття дитинства й захищеності дає червоно-жовтий вогонь із прочинених дверцят печі. Але тло цього "затишку" -- черги з Калашникова, ось тут поруч. І постійна кава й чай.
-- Каву будете?
-- Будемо!
Випили. Знову -- каву будете?
-- Будемо...
І так безперестанку.
Бійці спостерігають у тепловізор, приєднаний до мобільного телефону, за ситуацією. Група змінюється і приносить свій телефон. Сучасні технології приходять в армію якось так. Василь Курусь розповідає, як одного разу перед тепловізором з'явилась велика харя, він злякався -- подумав, "сєпар" приліз, але то виявився кіт. Він звернув убік і пішов собі по брустверу.
Інший боєць, родом із Луганська, не хоче, щоб його фотографували і називали, але розповідає про своє життя й початок війни. "Коли це все почалося у 2014-му, захоплення держустанов у Луганську, я працював у поважній компанії. Одразу зрозумів, що це якесь лайно. Мені ніколи було, я працював, шахтарі працювали, і я не знаю, звідки взялися ті люди, які захоплювали СБУ. Я одразу виїхав і з початком війни пішов служити в ЗСУ. Коли з того боку дізнались, що я воюю за Україну, -- батька посадили на підвал, а потім відібрали машину "для нужд "ЛНР". Через якийсь час батько пішов по машину. Йому сказали: "Твоя машина згоріла в боях. Якщо хочеш жити, йди звідси". Така "молода демократія".
Ніч триває. Поодинокі черги з того боку, з нашого відповідають сусіди ліворуч і праворуч. Надійшла команда відрити вогонь і з нашого СП. Василь Курусь бере автомат і з бійниці дає три короткі черги.
Так і ніч минула. Поруч із СП -- бліндаж, або ж просто підземне житло. Все комфортно облаштовано, наскільки це можливо в таких умовах. Руслан "Стерх" розповідає, що інколи включають "сєпар-тб" -- посміятися й дізнатися, скільки бабусь ми сьогодні "розіп'яли". Руслан воює з 2016 року, спочатку в 20-му батальйоні, тепер -- у 93-й бригаді "Холодний Яр". Від інших побратимів він відрізняється тим, що має восьмеро дітей.
Руслан "Стерх"
Вранці зібрались усі хлопці.
- Що будемо обідати, може, макарони?
-- Та ні -- он уже хтось начистив цілу каструлю картоплі.
Заходимо ще в одну хату. П'ємо ранковий чай. До чаю є хліб, масло, сало, консервація. Військовики жартують, розмовляють про котів, війну і Європу. Раптом щось гахнуло досить голосно і недалеко. Всі напружились, чекаючи, що далі, але швидко забули і продовжили снідати.
Йдемо до командного пункту.
Кажуть, що життя кольорове. Та тут воно чорно-біле -- похмурі дачі, білий сніг, чорні дерева. Але у бійців усе ж присутні кольори -- червоний вогонь з автомата, камуфляжний одяг і жовтогарячий чай.
Знову ці жахливі, бачені багато разів, знищені й обгорілі сіро-чорні дачні будиночки. Просте дачне село, зовсім не Конча-Заспа і не Рубльовка. Знову думаєш про господарів цих будинків, жителів Авдіївки. Вони збирали гроші, будували... Для них це була розрада, відпочинок. Хтось вирощував тут п'ять років тому троянди й виноград, картоплю й моркву. Люди повинні працювати на землі, а не копати в ній бліндажі. Відпочивати, а не воювати. Але прийшов Путін і приніс війну.
Приходимо на командний пункт. Металевий ангар, посічений кулями й осколками, -- символ промки на вітру тріпоче листками жесті. Безкінечно... Зовсім не музика...
...Коли ти просто чуєш число "93", найперша асоціація -- це номер бригади. Одразу виникають образи -- події, місця, люди. Точні дати, коли тобі довелось бути з ними, наприклад, 24 липня 2014-го, -- бригада визволяла Піски. Командири бригади -- Олег Мікац і Владислав Клочков. Воїни, з якими тут спілкувався, -- Євген Мєжевікін, Дмитро Кащенко, Григорій Павленко, Олександр Василенко, Олексій Оцерклевич, Олександр Мамалуй і ще багато інших... Місця -- Піски, Тоненьке, Бутівка, Зеніт, Богданівка...
...Із повідомлення прес-центру ООС: "8 лютого в бою з окупантами в районі авдіївської промзони загинув старший солдат Ігор Наконечний на псевдо "Замок".
Олександр КЛИМЕНКО.
Фото автора.
