Перший Президент України Леонід Кравчук неодноразово в інтерв’ю для «Голосу України» ділився: «Ви думаєте, що Москва підтримуватиме незалежність України, погодиться на наш європейський курс і відпустить зі своєї орбіти й зашморгу?». Мовляв, хто б не прийшов до влади в Росії — утримуватиме Україну в системі інтересів Кремля. А якщо Україна буде непокірною, її намагатимуться знищити. Це мордорський код, система національних цінностей — штучно звеличуватися, принижувати і стирати зі своєї історії. Ховатися за залізною завісою. Розумні росіяни сприймають таке провалля між Росією і цивілізацією з острахом. І сміливо зізнаються: свобода, як і майбутнє, — це також ми.

Аслан МУСАЄВ (Чечня, історик):
— У Росії багато людей хворі на ідею винятковості, до того ж ця ідея ніяк не підкріплюється їхніми ресурсами й економічними можливостями (не хочу писати «росіяни», швидше, ті, хто живе на території Росії). Українцям треба забути, що ці «брати» — родичі, Росія в цій ситуації. У вас якась культурна й релігійна спільність, але ментальність у вас різна. Нині потрібно зрозуміти, що маєте справу з хитрим і підступним супротивником...
Коли в новітній історії почалася Перша російсько-чеченська війна, багато хто казав: якби «брати» не влізли в Чечню, то пішли б на Крим. Навіть анекдот був. Телефонує п’яний Єльцин Президентові України Кучмі 31 грудня 1994 року: «Це не до тебе я війська ввів!?» — «Ні-ні, Борисе Миколайовичу! У Чечню! У Чечню — що ви!» — «Ну й фігню ж я зморозив!». І кидає слухавку.

Вам треба готуватися до тривалого протиборства з Росією. І не так військового, як до використання інших засобів і сил. Хоча війна — це комплекс заходів. І 30 відсотків — це безпосередньо збройне протиборство. Суспільство має жити, не підкоряючись мілітаристському психозу. Війна загалом — випробування для народу, країни. І вимагає віддачі від кожного члена вашого суспільства. У те, що росіяни далі полізуть на вас, — не вірю. Не буде масованого збройного вторгнення або розв’язання великої війни в регіоні. Мені здається, все, що могли, вони вже зробили.

Але Україні й українцям треба насамперед покладатися на Господа Бога і на себе. Хоча у вас колосальна діаспора, міжнародна підтримка, збройні сили, яких не було у нас, чеченців. За вашою спиною стоять такі великі гравці, як США й Канада. Чеченці про таку підтримку не могли й мріяти! У вас неймовірні людські ресурси, вас у 20 разів більше, ніж чеченців. Вам просто треба грамотно й ефективно навчитися керувати. І Марша 1айла! Живіть вільними!

Олексій КУЗНЄЦОВ (Москва, співробітник Мосенерго):
— Ставлення до війни різко негативне. Я стежив за подіями на Майдані, але не пильно й не за офіційними російськими ЗМІ. Абсолютно не довіряю російським державним ЗМІ. Схвалюю вибір українського народу. В українців і росіян є й загальний ворог — корупція — спадщина горезвісного «совка». У Путіна, впевнений, численний апарат з побудови різноманітних тактичних планів: план щодо Криму, ймовірно, був давно. Захоплення всієї України, впевнений, не планувалося: їм потрібне зовсім інше. Сам опинився під впливом ЗМІ в момент кримської авантюри: все чітко, красиво й переконливо. Російська пропаганда досить добре працює (варто визнати!): яскраво, задерикувато-нагло й пафосно. Великі гроші дали: результат очевидний. Крим насправді непроста тема для більшості росіян. Право України на самовизначення, безумовно, підтримую. Україні бажаю побудувати європейську вільну процвітаючу державу й інтеграції в сучасний світ, свободи й неповернення в болото. Це може стати прикладом для росіян і тільки це небезпечно для нинішнього Кремля.

Володимир КУТУЗОВ (Рязань, учитель історії):
— У мене світлі спогади про Київ, Одесу, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці й Славське, Коломию й «Софіївку» в Умані. Про Алушту 2006-го, 2007-го і 2012 року. Про Анатолія Олександровича Мойкіна, який нас катав на конях по горах під Алуштою. Про людей, з якими мандрував у поїздах Україною. Про «Голодного Миколу», «Кумпеля» і «Криївку». Про катакомби й підвали Шабо. Ще згадую про поламані руки на велопробігу, про Одеський госпіталь, де мені видаляли грижу в хребті. У Києві ми ходили в жовтні в зоопарк, побачили бегемота, реалізували мрію двадцятилітньої давнини, коли пішли з товаришем до московського зоопарку, а там бегемота не виявилося й досі немає.

У певному сенсі це моє життя зараз, оскільки від поїздок до України щоразу залишався такий заряд тепла, що вистачало переживати наші сірі (найчастіше в буквальному значенні) будні. Досі на душі світлішає, коли згадую, як ми пили чай у День Незалежності. І я панянці з Дніпра пояснював, який шанс отримала Україна в 2014 році і як буде прикро, якщо кров, пролита за незалежність, виявиться даремною. А потім у той само день увечері гуляли центром Львова зі старим другом з Одеси.

Про останні п’ять років написати я можу багато. Але який сенс? Показати, що в Мордорі є ще розсудливі люди? Ті, хто здатен думати, і так це розуміють і знають. Від цього ж не легше. Ми, на жаль, не допущені до ухвалення рішень у цій війні. Якби це було в наших силах, війни б не було. Як було написано в одній дитячій книжці: селянину все одно, сам вогонь спалює посіви чи його роздмухує вітер. Результат один, і варіантів розв’язання проблеми небагато — скласти руки й загинути або спробувати впоратися зі стихією. Мордор — це теж стихія: тупа, жадібна, недалека, але злоблива й усе ще здатна неабияк попсувати здоров’я оточуючим. Тримайтеся. Пробачте нам, якщо зможете, що ми не змогли в себе навести лад, і тепер ця нечисть намагається заповзти до вас. Мордор буде зруйновано. Слава Україні!

Володимир ЗАБЛОЦЬКИЙ (Москва, інженер):
— Війна закінчиться, коли в Росії зміниться влада. І не просто піде Путін, а зміниться вектор влади від авторитарного до демократичного. Українці, дуже вас люблю, сподіваюся на вашу мудрість. І ще: мені дуже соромно за те, що накоїла й продовжує робити путінська кліка. Щастя вам і  вам усе вдасться!

Петро ВАНІЧ (Краснодарський край, інженер-будівельник):
— Вирішив згадати армійську службу... Загребли мене в солдати 14 травня 1973 року... Досвідос, Кокчетав і мама з татом. Через чотири дні прибув в Остер Чернігівської області. В одному купе зі мною їхали два мої однокласники. А вивантажили нас уночі в Ніжині, перед світанком електричкою в Київ. На метро до річкового вокзалу, а там на пароплавчик — і вперед на Остер. Спочатку Дніпром, потім по Десні. Півроку «учебки» пролетіли якось... Там мене не на зенітника вчили, як усіх, а в муляри призначили. От я всі півроку цеглу й «скиртував». Забавна штука! Командиром батареї в «учебці» був татарин старлей Леонов, а командиром дивізіону був українець капітан Татарин. Де довелося побувати в Україні, скрізь подобалося. Природа гарна... Це після казахстанських степів. Кожні півроку вантажили в Лоцманці гармати на платформи й ганяли на Бердянськ. Там полігон величенний... і просто на березі моря. Стріляли — дай боже!

Кожен лічив, скільки снарядів випустив, у мене було 400 з чимось, уже не пам’ятаю. А стріляли переважно по фанерному «конусу», який на кілометровому тросику тягав за собою якийсь старий бомбардувальник часів підкорення Шипки. Якось мало не збив літак. Хто служив у ті часи, багато про дідівщину розповідали. Але свавілля в нас не було.
Командира взводу добре пам’ятаю — Андрій Коляда, дворічник після інституту. Він мене на вокзал на дембель проводжав, ще там і горілку з горла пили. І взводному спасибі: він мене лаяв і гнав в інститут вступати. Вступив і закінчив.

Хоч на Україну подивився: красиво там... Із цивільними майже не зустрічався. Коли бували в Бердянську, то бігали «в самохід» у сусіднє село за вином з 20-літровими каністрами. Вино по рублю за літр було.
Теплі спогади про Україну й українців... Хто б міг тоді подумати, що росіяни будуть в Україні стріляти по-справжньому й убивати українців. Одне знаю: Крим-не-наш, його моя країна тупо й нахабно анексувала. І дай Боже, щоб Україна розірвала остаточно пуповину, що зв’язувала її довгі роки з радянсько-чекістською Росією.

Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.