Сергій Дідич. 23 листопада 2013 року. Заклики їхати на Майдан.

Фото із сімейного архіву Галини ДІДИЧ.

Герої для нас — беззаперечний взірець. Подумки порівнюємо свої вчинки з їхніми, тягнемося. Якщо важко щось дається — роздумуємо, що їм також було нелегко.

18 лютого минуло п’ять років від того героїчного та водночас скорботного дня, коли в Києві, під час сутичок на вулиці Інститутській, трагічно загинув сотник Майдану, Герой України Сергій Дідич.

Над цими звитяжними і водночас трагічними подіями п’ятирічної давності роздумуємо з дружиною Героя Галиною Дідич. До Києва вони поїхали разом ще в грудні 2013-го, одразу після того як тодішня влада розігнала студентський мітинг у центрі столиці.

У Городенці тоді відбувся свій перший Майдан, де одноголосно засудили тодішню столичну владу щодо провалу курсу на євроінтеграцію. Сергій був одним із його ініціаторів. Ще 26 листопада закликав у себе на сторінці у Фейсбуці: «На Майдан! Усі — на Майдан! Не можеш у Київ? Виходь у себе вдома! Але тільки не пускай слину».

На підтримку Євромайдану активісти рушили звідусіль. Отаборилися в центрі столиці, на Європейській площі. Для підтримання порядку потрібна була чітка організація та координація дій. Сергія Дідича обрали керівником Івано-Франківської сотні. Він гуртував людей навколо себе, закликав зробити цей світ кращим. Одним із перших лобіював розвиток туристичного потенціалу Дністровського каньйону, ратував за чистоту довкілля. Був зачинателем багатьох проектів. Та й молодим перспективним політиком, котрий мав чимало планів щодо поліпшення життя краю.

«Події 18—20 лютого 2014-го стали піком протистояння суспільства і тодішньої влади, — наголошує Галина Дідич. — Люди виходили на мітинги у своїх містах та селах, їхали до столиці, щоб мирним шляхом відстояти зміни в державі. Не йшлося про якесь збройне протистояння чи напад на владу. Згадайте, які захисні засоби мали майданівці: саморобні дерев’яні та металеві щити з підручних матеріалів, будівельні шоломи. Влада дійшла до кульмінації, геть озвіріла. А правоохоронна система пішла проти суспільства. Розстріли стали точкою неповернення. На той час уже були загиблі. Але наші активісти не замислювалися над тим, що можуть самі загинути, настільки сильним було переконання правоти справи, за яку стояли на Майдані. Підсвідомо наче й треба дбати про власну безпеку, але важливішим було відстояти правду. І люди йшли до кінця».

Галина Дідич є потерпілою одразу в кількох судових справах щодо розстрілів під час Революції Гідності. Десь є вже вироки, однак помітне й гальмування. Справа розслідувана і передана до суду, а два роки не можуть розпочати розгляд окремих справ по суті. Перенесення, відводи... Зрештою, не може бути швидкого результату, адже справи важкі, 150 потерпілих з усієї країни.

П’ять років для Галини Дідич минули, як одна мить. Відчай, розпука через втрату чоловіка, батька дітей Андрія та Ірини не пригасли. У пам’яті часто виринають щасливі миті подружнього життя. Щемом пронизують серце ці спогади, але й радістю — за спільно пережите. Буремний Київ означений не болем, а гордістю за сміливість, мужність наших захисників, що неозброєними постали перед ворогом.

Десь із високості як один із Героїв Небесної Сотні споглядає на нас Сергій. Зважуємо з ним свої кроки, подумки наче радимося. І його палкого нескореного заклику нині не вистачає. Не тільки родині — усім нам. Боротьба триває. Й ті добровольці, котрі згодом поїхали в зону АТО на захист правди й справедливості, і життя яких обірвалося, навіки залишаться в наших серцях. Важливо, щоб такі великі жертви не були марними.

А в повітрі запахло весною. Усе, як і щороку. От тільки люди, дорогі серцю, відходять назавжди. Що таке є людське буття, що таке смерть? Адже ми не бачимо мільярдів землян і скоріш за все ніколи не зустрінемося. Але знаємо, що вони десь поруч на Землі. Тобто, подумки, уявою ми відчуваємо їх. Так само можна думати про тих, які відійшли в інші світи. Адже наші думки про них, теплі спогади не змінилися із плином часу. Так хочеться вірити, що десь у паралельному світі наші Герої Небесної Сотні продовжують своє буття такими самими невтомними і непоборними! Наша пам’ять залишає їх у наших серцях.

От-от на придністровських пагорбах розквітнуть перші маленькі жовті квіточки. Це горицвіт. Саме ці квіти так любив Сергій Дідич. І непоказну квіточку розмістив у себе на заставці у Фейсбуці. Як дороговказ, як ознака того, що немає незначних людей чи подій. А лише разом вони становлять красу й силу.

Івано-Франківська область.