Цікаву історію з післявоєнного дитинства розповів Павло Грицюк із селища Млинів Рівненської області:

— Того пізнього суботнього вечора кінця червня — початку липня 1946 року на Торговицькому шляху, за 250—300 метрів від нашої хутірської хати, вбили начальника Млинівського райвідділу НКВС Лупіна. Тоді ми довго не лягали спати. Враз на шляху зчинилася стрілянина, голосні крики розтинали темінь. Хвилин через п’ять стрілянина відновилася — цього разу з освітлювальними ракетами. Весь той світло-стрільний гармидер швидко рухався в бік Добрятина. Коли все стихло, ми повилазили з-під лавки, куди нас спровадив тато, бо вікна нашої хати дивилися на південь — на Торговицький тракт, де щойно строчили автомати.

Наступного недільного ранку тато погнав корову на пасовисько, то я мав змогу досхочу виспатися: у будні я до схід сонця вставав і приступав до обов’язків пастуха. Хто знає, як дитині вставати ранньої пори, той оцінить мій стан.

Після обіду в неділю я зібрався до товариша дитинства Арсена Романюка. Спочатку рушив межею біля нашого поля, а згодом звернув і вийшов на Торговицький шлях — за метрів 15—20 від місця, де лежав убитий кінь енкавеесника Лупіна.

Я висунув голову з жита, щоб подивитися, що роблять два незнайомці біля трупа коня. Один із них, у білому халаті, над кінською головою виконував якісь маніпуляції, а другий у військовій формі із круглим кашкетом на голові стояв поруч і спостерігав за діями свого колеги. Саме він вгледів мене і підкликав до себе. Коли я підійшов, він дістав із сумки шоколадку і вручив мені. У повоєнні роки така солодка розкіш дітям хіба що снилася, а тут дають куштувати. Отой «щедрий дядько» почав розпитувати:

— Де ти живеш?

Я рукою вказав на нашу хату.

— Чув, як уночі стріляли?

— Чув, — відповідаю.

— А що ви робили?

— Під лавкою сиділи.

— А чому під лавкою? — продовжує розмову військовий.

— Бо батько нас туди загнав, — зізнаюся.

— А батько також під лавкою сидів?

— Усі сиділи: тато, мама, сестра Ніна і я, — перелічую усіх хатніх.

— А пізніше до вас ніхто не заходив? — не відстає від мене співрозмовник.

— Ніхто не приходив, — щиро стверджую.

Отака відбулася розмова з офіцером НКВС. Мабуть, шоколадка — випробуваний енкавеесниками метод добувати потрібну інформацію з дитячих вуст. Адже чому замість патронів, гранат у сумках носили цукерки?

Записав Віталій ТАРАСЮК.

Млинів
Рівненської області.