Одвічна боротьба Української православної церкви проти московського монстра завершилася першою безкровною перемогою. Чорні постаті Путіна, Гундяєва та інших професійних нищителів нашої Батьківщини на якийсь час відступили, з чим і вітаємо предстоятеля Православної церкви України митрополита Епіфанія. Ми, світські громадяни України, вважаємо, що віднині дата 15 грудня 2018 року має стояти в історії Вітчизни зразу після 1 грудня 1991 року, дня відродження незалежної Української Держави.

Мінуси релігійного світогляду

Але конфлікт із північно-східним войовничим сусідом на цьому не вичерпався. Його війська вже мало не п’ять літ окуповують Крим і східні околиці нашої держави.

Постає велике запитання: чи здатний православний світогляд українських священиків і парафіян витримувати випробовування, що їх влаштовує нам Росія? Тобто йдеться про піднесення на вищий рівень українського патріотизму, котрий, між іншим, як і Бог-Вседержитель, є уособленням Любові. У першому випадку любові до Вітчизни, отже, і ненависті до її ворогів, а в другому — вселюдської любові без будь-яких застережень.

Ось тут просимо уваги. Адже між однією й другою любов’ю є суттєва різниця. Якщо любов до України виростає з ніжних почуттів до місця, де народився і зріс, із сердечної прихильності до рідних та близьких, а ненависть до ворогів — з достатнього знання правдивої історії Батьківщини; то вселюдська любов приходить до вірян із релігійних писань та з церковних казань священиків — у тім числі й батюшок з Московського патріархату. Звідси закономірний висновок: теперішнє українське православ’я, у котрому домінують чужоземні боги та герої, зациклюється на вселюдській любові і стає не дуже спроможним до виховання справжніх патріотів України.

Будь-яка релігія має справу з душами людей, з вихованням у них свідомості та совісті. Це робота, в якій у священиків часто бракує вагомих аргументів під час спілкування з парафіянами-громадянами України. Якщо розумні люди не знаходять відповідей на свої запитання в казаннях батюшок, то звертаються безпосередньо до Небесних Сил.

Інтерв’ю, що не відбулося

Один наш знайомий, допитливий та прискіпливий, читав Біблію, де Вседержитель всемогутній, усезнаючий та справедливий, до того ж запросто спілкується зі смертними людьми, тож і собі насмілився звернутися до Нього. Далі подаємо молитву того сміливця.

«Господи, — звернувся він до неба, — скажи мені, грішному українцеві: як Ти, Всемогутній та Всезнаючий, міг допустити оту велику несправедливість, коли Московська одержавлена церква підгребла під себе Київську православну церкву? Хоча українці в молитвах ревно просили Твоєї помочі?»

Господь Бог — ані пари з вуст. А наш знайомець допитується далі:

«Як Ти, милий Боже, дозволив московському цареві покарати десятиріччям солдатчини нашого Тараса Шевченка, хоча він просив у молитвах Твого заступництва?»

Господь мовчить, а той не відступає:

«Боже великий, Ти разом із пресвятою Дівою Марією і Вашим сином, будучи захисниками всіх знедолених, нічим не допомогли вижити мільйонам українців, і вони, востаннє сотворивши Тобі молитву, померли від голодомору, влаштованого московськими більшовиками. Чому, Всесильний Боже?»

Господь немов води в рот набрав.

А наш знайомець провадить далі:

«Боже єдиний, великий, повідай, чому Ти і Bci, хто разом з Тобою, не допомогли бійцям УПА перемогти загарбників? А вони так благали тебе і Матір Божу допомогти!»

Господь і тут змовчав. А той спитав у Нього ще й про нинішні кривди Вітчизни:

«Москва вже п’ятий рік гарбає святу українську землю і знищує її кращих синів, а Ти, Великий Господь, аж нічим не помагаєш нам перемогти московську орду, хоч у наших церквах православних просять Тебе помогти. Чому, Вседержителю?».

Він міг би ще довго запитувати, але Бог грає в мовчанку. Тож наш знайомий розповів про суть своїх домагань священикові з близької парафії. Той дуже серйозно сказав:

— Рабе Божий, подібних до тебе у світі чимало — і кожен надокучає своєю правдою, а Бог — один. До того ж усі твої запитання стосуються політики, а Господь від неї тримається на відстані, бо то не його парафія. Ти, смертний, мав би Йому подякувати хоч би за те, що Він тебе вислухав. Тож подякуй Йому і не гріши!

Отже, навіть ті, хто намагався вірити в Небесні Сили, нині доходять гірких висновків, що Господь Бог, Діва Марія, Ісус Христос, а також хмари янголів з архангелами є мешканцями дуже давньої фантазії, створеної з певною метою спеціально для недалеких вірян. Тож наш знайомець дійшов висновку: то все наче соска-пустушка, але не для малюків, а для дорослих. Смокчи скільки хочеш, а поживи — круглий нvль!

Підсумуймо. Соска-пустушка у вигляді релігії здатна хіба що заспокоювати наші душі, але сподіватися на допомогу від Горішніх Сил — марна річ. Бо скільки б ми не молилися, ніякий Бог нас не помилує і Україну для нас не збереже хоча б через те, що взагалі не існує. Сподіватися на нього — даремно.

Є альтернатива

Тим часом і віра, і церква — таки справді велика сила, здатна стати для українців школою патріотизму, як і заявлено в заголовку цієї статті.

Річ ось у чім. Усі ми живемо в Україні. На її мальовничих теренах ми народилися, виросли, надбали діточок і пізнали родинне щастя разом із чималими клопотами. Запитаймо себе: хіба не Вона, Батьківщина, дає нам зі своїх ланів усіляку поживу? Тож чим Вoнa для всіх нас не Велика українська Богиня?

А Дніпро-Славутич із притоками? Хіба не Він зрошує наші лани й луки, допомагаючи земельці вирощувати всяку всячину, а пасовищам — відгодовувати численні стада рогатих і безрогих, та ще й вигулює в глибинах своїх всіляких риб, що теж ідуть нам, грішним, на споживання? То чим Дніпро не справжній Великий український Бог?

Мати-Україна і Батечко-Дніпро — оце не вигадані, а справді споконвіків існуючі наші Боги, а ми, наче сліпці, цього не помічаємо! Тож любімо українських Богів, захищаймо їх від ворогів та всього негідного! Робімо їх кращими й чистішими! І самі в процесі цієї щоденної діяльності ставаймо справжніми патріотами України й Дніпра!

Далі запитайте себе: для чого нам Боги стародавньої Іудеї, коли в нас і своїх великих людей, що годяться бути Богами, вистачає? Маємо на увазі неміряну чисельність видатних особистостей, яких українські чорноземи викохали в минулому. Ось лише перший із них ряд: княгиня Ольга, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Можна скільки завгодно продовжувати цей список достойників. Усі вони заслужили нашу пошану й любов здебільшого не биттям поклонів і не молитвами, а тим, що кожен у свій час вчинили справи, що підносили Русь-Україну на вищий щабель. Це — українці з великої літери. Єдине, чого їхнім постатям бракує для статусу Богів чи Героїв, — це пильної уваги до них Православної церкви України, яка тільки-но розпочинає свою службу для народу. І сам Бог велів нашій Православній церкві перейнятися великою ідеєю українізації світогляду теперішніх православних християн.

Ми, світські, тобто позацерковні люди України, нині становимо чи не найбільшу частку українського народу. Проте ця кількісна перевага не спокушає нас дивитися на людей уцерковлених зверхньо, й ніколи не спокушатиме, якщо православна церква дозволить собі зануритися в українське життя, ставши по-справжньому українською, виховуючи з парафіян українських патріотів. Якщо ПЦУ повсякчас дотримуватиметься цієї лінії служіння народові, то здобуде від суспільства непідробні авторитет і повагу.

Слава Україні — Героям слава!