«Віддала в армію здорового сина, а повернули скалічену дитину, не фізично — психічно, — схвильовано розповідає жінка про 22-річного хлопця, якого комісували з армії після участі у боях на Донбасі. — Він зачиняється у кімнаті, ігнорує мої прохання, ні з ким не спілкується. Буває, йде до лісу, сідає під деревом і може годинами там залишатися. Найбільше боїться ночі, майже не спить. Що тепер робити?»

«У мене на очах розірвало друга»

Пані Галина (ім’я змінено, адреса і телефон є в автора) довго розпитувала в сина, що з ним сталося. Він довго мовчав. Тільки раз не стримався. Від почутого жінка мало не посивіла.

«Мамо, у мене на очах розірвало друга, — жінка передає слова сина. — Я був дуже близько біля нього. Мене облило його кров’ю. Стало дуже гаряче. З головою накрило його нутрощами. Кишки обмотали шию. Мені це сниться. Тому боюся засинати...»

Після цього помовчав хвилину і різким голосом запитав: «Іще будеш розпитувати? Хочеш іще раз це почути? Хочеш? Кажи!» Грюкнув дверима і знову зачинився у своїй кімнаті...

Жінка у розпачі. Пані Галина каже, що тепер він без роботи, без грошей. Військово-лікарська комісія видала документ із записом: «Непридатний до військової служби у мирний час, обмежено придатний у військовий період».

Це була його друга поїздка на Донбас. Мати молилася, аби повернувся живим. Раділа, коли син зателефонував і повідомив, що вже на мирній території, у своїй частині. Нічого підозрілого у його голосі чи поведінці не відчула і не побачила. Аж поки одного разу не сказав по телефону, що його везуть у психіатричну лікарню.

«Не дивно, що тепер він і чути не хоче про те, щоб його ще раз оглянули лікарі, — каже жінка. — Хоча ми проживаємо в селі, до Вінниці далеко, але я б повезла. На жаль, про лікарню у нього страшні спогади».

«Забери звідси, я ж не дурник»

Її син високий на зріст, 190 сантиметрів, фізично здоровий. Неодноразово казав, що у Нацгвардію не беруть абикого. «У нас там усі такі, мамо», — розповідав. Перед тим, як син підписав контракт на службу, закінчив коледж. З роботою за спеціальністю не складалося. Вирішив іти служити. Мати каже, зустрічався з дівчиною, вона чекала на нього з війни. Як і кожна мати, пані Галина сподівалася: можливо, буде її невісткою.

Після другого повернення із зони АТО ще місяць провів у частині, а потім... «Мамо, мене завезуть у Ющенка (обласна психіатрична лікарня. — Авт.)», — почула голос Володі. «Що з тобою? Чого ти там?» — запитала вона, але у слухавці вже були гудки.

Перед тим їй телефонував хтось із офіцерів і дуже настирливо допитувався, що саме їй син розповідав після повернення з Донбасу. «Та нічого не розповідав, — відповіла. — Бо ще й не було можливості довго порозмовляти». Такі запитання їй ставили ще раз. Так само телефонували з частини.

Наступного дня мати зібралася і поїхала у Вінницю. «У лікарні запитала, де лікуються хлопці з зони АТО, — розповідає мати бійця. — Прийшла туди, але сина серед них не було. Розпитувала, де він. Направили у перше відділення».

За словами жінки, вона побачила свого Володимира (ім’я змінено. — Авт.) в оточенні психічно хворих. Каже, вони стрибали навколо нього, корчили гримаси, а він ніби нічого не помічав. Його, високого на зріст, було видно здалеку.

«Мамо, забери мене звідси, я ж не дурник, — почула від сина. — Вони вночі ще гірше виробляють. Душать одне одного. Мене не чіпають, бо бояться».

Жінка каже, що після почутого і побаченого кричала так, що, певно, подумали — це вона хвора. Просила, навколішки благала лікарів перевести сина до бойових побратимів. Їй пояснювали, що він має лікуватися саме в цьому відділенні.

Потім була комісія. Йому видали документ із записом про непридатність до служби із діагнозом: «Розлади адаптації у вигляді пролонгованої депресивної реакції». У висновку комісії зазначено, що «захворювання пов’язане із захистом Батьківщини».

Волонтер підставив плече

Один із лікарів, якого журналіст ознайомив з висновками військово-лікарської комісії, зауважив, що зазначений діагноз не дає можливості на встановлення групи інвалідності, а значить — і на призначення пенсії. Однак надалі групу можуть встановити. Що для цього треба?

— Чоловік не має сидіти вдома з такими симптомами, — каже лікар, який просить не називати себе. — Треба знову звертатися до медиків, продовжувати лікування. Симптоми не надумані, а очевидні. До того ж, за один раз їх не вилікувати. Потрібен час. Потрібні повторні звернення до лікарів. Якщо хвороба не відступатиме, на підставі висновків медиків мати зможе клопотати про встановлення групи інвалідності.

Пані Галина звернулася до волонтерів. Відгукнувся один із них — Мамед Гусейнов. Він депутат Гайсинської райради, колишній сотник Майдану. Азербайджанець за національністю, раніше служив у військовій частині, що дислокувалася на Вінниччині. Одружився, створив сім’ю і тривалий час проживає в Україні. «Я особисто переконався, що боєць практично не спить уночі, — розповів журналісту Мамед. — Я був у нього вдома: провів майже день, залишився на ніч. Аби більше викликати довіру. Ми багато розмовляли. Став очевидцем того, як він кричав уночі. Задрімав на короткий час — і раптом зірвався з ліжка з криком».

Волонтеру вдалося умовити нацгвардійця поїхати з ним до місцевої лікарні. Взяли направлення і помістили хлопця в обласний шпиталь для ветеранів війни. «Будемо добиватися, щоб бійцю після лікування дали направлення на оформлення групи інвалідності, — веде далі Мамед Гусейнов. — Треба ще уточнити, чи отримав він виплати, встановлені державою за втрату здоров’я під час участі у бойових діях».

Бійця треба рятувати

Людмила Євсєєва, психолог:

— Таке захворювання може мати суїцидальні наслідки, тому бійця треба рятувати. Пацієнти, яким більше 35 років, простіше виходять з такої хвороби. Молодшим це дається складніше. Їх поглинають думки про втрату сенсу життя. Найважливіше зараз для хворого — спілкування. Особливо з побратимами. Вони краще розуміють один одного. Це зовсім інша комунікація порівняно з цивільними, які не пройшли пекло війни. Матері варто звернутися до керівника районної організації ветеранів АТО. Попросити, щоб вони залучали сина до різних заходів. Щоб частіше витягували його з дому.

Знаю, що заходи із соціально-психологічної підтримки учасників бойових дій покладено на департамент соціального захисту населення та його структурні підрозділи у районах. Варто й до них постукати. Однак жінка дуже правильно каже: тепер усе лежить на її плечах... На жаль, такою є жорстока правда нашого часу. Колишніх бійців із психічними розладами багато. У Вінниці їм простіше отримати допомогу, бо є до кого звернутися. У селах робити це складніше. Але все одно треба діяти.

Віктор СКРИПНИК.

Вінницька область.