Один із останніх знімків собору — перед тим, як його було знищено.

 

Мозаїка центральної абсиди Михайлівського собору.

Фото надано Віталієм Клосом. 

 

85 років тому, в лютому 1934-го, Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення про знесення Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, історія якого розпочалася ще в X столітті.

«Синопсис Київський» архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля датою заснування монастиря називає 989 рік і зазначає: «Переказують, що перший за Володимира митрополит Михаїл, який посадив іноків на горі, в своє ім’я і церкву Св. Архістратига Михаїла збудував, з тієї причини, що Святий Архістратиг Михаїл і чорта з неба скинув, і на землі допоміг із гори чорта в ідолі бувшого скинути». Знані дослідники, серед яких митрополит Сильвестр (Косов), митрополит Євгеній (Болховітінов), ієромонах Євстратій (Голованський) та інші, стверджували, що Михайлівський монастир одночасно був і кафедрою митрополита, і ймовірно, саме в митрополичій церкві лик Архістратига Михаїла зробили київським гербом. Історик М. Закревський припускає, що на місці Михайлівського монастиря, до його розбудови в 1108 році князем Святополком-Михаїлом, стояла церква, яка існувала ще до Володимирового хрещення. І хоч точних даних про початковий період монастиря, крім літописної згадки 1108 р. про будівництво кам’яного храму Святополком Ізяславовичем: «Закладена була церква Святого Михаїла Золотоверха Святополком князем місяця серпня на одинадцятий день», та окремих подій, що сталися у 1113-му, 1147-му, 1190-му і 1195-му роках, до нашого часу дійшло не так вже й багато, відомо, що це був прегарний і багатий архітектурний ансамбль.

Тож про те, який був монастир насправді й що ми втратили за злочинним рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, поговоримо з доктором церковно-історичних наук, проректором Київської православної богословської академії, протоієреєм Віталієм КЛОСОМ.

Тут святі лики малював сам Аліпій

Купол Михайлівського вперше у княжому Києві був покритий золотом, звідси й назва — Золотоверхий. Про це писав і диякон Павло Алепський, який разом зі своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм двічі, в 1654 і 1656 рр., проїжджав Україною: «Монастир Св. Михаїла знаменитий своїм золотим куполом», та інші мандрівники. Та захоплювали їх не лише золочені бані, а й оздоблення храму, стіни якого були вивершені з рожевої плінфи (плитоподібної цегли) й бутового каменю.

— Інтер’єр його прикрашали мармурові капітелі, шиферні плити, багаті мозаїки і фрески, — зазначає Віталій Клос. — Перила на хорах і амвоні, перегородки перед вівтарем були зроблені з червоного шиферу з врізаними вглиб візерунками, в які була вставлена барвиста мозаїка.

Австрійський дипломат Еріх Лясота, який у 1594 році за дорученням імператора Рудольфа II Габсбурга їздив з місією до запорожців на Січ, аби залучити їх до широкої антитурецької коаліції, у своєму щоденнику занотував, що в храмі посередині «круглий купол із визолоченою покрівлею, верхні в ній склепіння мозаїчної роботи, а підлога мощена дрібненькими кольоровими камінчиками».

— Час не зберіг імена зодчих і художників, які будували й оздоблювали монастир, однак є версія, що тут працював талановитий давньоруський майстер Алімпій, інок з Києво-Печерського монастиря, — каже Віталій Клос.

Аліпій (Алімпій, Олімпій) — перший відомий український іконописець, мозаїст, ювелір, лікар, твори якого відзначалися високою мистецькою цінністю. Серед сучасників він зажив слави написанням чудотворних ікон. Як вважають фахівці, дві з них збереглися до наших днів: «Печерська Богоматір з предстоящими Антонієм і Феодосієм» і «Ярославська Оранта», яка нині зберігається у Тре-тьяковській галереї. Талановитий іконописець, що навчався у грецьких майстрів, малював святі образи безплатно, про що ідеться у Києво-Печерському патерику. А якщо іконописцю хтось давав винагороду, то той отримане ділив на три частини — одну віддавав монастирю, другу — бідним, а решту використовував на купівлю фарб і пензлів. Існує припущення, що Аліпій розписував Успенський собор Києво-Печерської лаври і виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого.

— З його ім’ям пов’язують мозаїчні зображення архідияконів Стефана і Фадея, Димитрія Солунського, а також ікону Богоматері Великої Панагії, — зазначає Віталій Клос. — За свої труди Алімпій канонізований церквою як преподобний, його мощі лежать у

Ближніх печерах лаври.

Коли князь з вояками дружини піднімався на хори Михайлівського, бо на Богослужінні стояв окремо від натовпу, то благоговів перед святими, що дивилися на нього з мозаїк. Композиція полотен із золотих, зелених, білих, бузкових камінців, розташованих на висоті 5,65 метра над рівнем підлоги, така ж, як у Софії Київській — у Золотоверхому була своя мозаїчна Богородиця Оранта, нижче Оранти — сцена євхаристії (причастя апостолів), котру проводив сам Христос, ще нижче — святительський чин. Храм прикрашали і зображення святого вояка Димитрія Солунського та архідиякона Стефана. Значна частина цих довершених зразків сакрального мистецтва, пам’яток світового значення, зокрема Оранта і апостольський ряд, повністю втрачені. Найменше постраждала смуга мозаїк з євхаристією. Нині вона зберігається у заповіднику «Софія Київська». А ось мозаїка Димитрія Солунського знову ж таки зберігається у Третьяковці, фрагменти орнаментів — в інших російських музеях, куди вони потрапили після зруйнування собору в 1930-х роках.

Близькими за стилем до мозаїк були й Михайлівські фрески, які виконували, ймовірно, ті самі київські майстри, про що свідчить місцевий колорит мальовил — типові слов’янські обличчя святих, зачіски «під горщик», український ліризм у зображеннях Діви Марії, архангела Гавриїла, ангелів.

«То хіба се не є ангели, послані Богом?»

— Присвята храму, його оздоблення мозаїками та фресками виходили далеко за межі патронального значення, вони демонстрували апостольське покровительство Русі, панівну ідею в тогочасному суспільстві й церковно-політичному житті, й набували важливого державного значення, — підкреслює Віталій Клос.

Ось як оповідав про події 1111 року, що був позначений боротьбою русичів проти половців — тоді на герць з ворогом стали Святополк Ізяславович (будівничий Михайлівського), Володимир Всеволодович і Давид Святославович, літописець: «… іноплемінники зібрали військо своє, многоє множество, і виступили, як ті бори великії, і тьмою тьмущою вони обступили полки руськії. І послав Господь Бог ангела на поміч руським князям, і пішли полки половецькі, і полки руськії... і битва була люта межи ними. І падали половці… невидимо биті ангелом… і голови летіли, невидимо зітнуті, на землю… Побито було іноплемінників силу-силенну… Після перемоги князі запитали колодників: «Як вас така сила і многоє множество не змогли противитися, а скоро ви побігли?» І ці відповідали, кажучи: «Як ми можемо битися з вами. Адже інші їздили зверху над вами при оружжі ясному і страшному, які помагали вам? То хіба се не є ангели, послані Богом помагати християнам?»

Михайлівський в народі називався ще й Варваринським

З найдавніших часів у Золотоверхому зберігалися мощі Святої Великомучениці Варвари, через що монастир називали ще й Варваринським.

— Біографічні дані про цю святу, яка постраждала за Христа у першій половині III століття, зберіг для нас святий Іоан Дамаскін, який жив у VII столітті в Дамаску, поруч з рідним містом Варвари Бальбек-Іліополь, — розповідає Віталій Клос. — Після навали магометан мешканці Іліополя переселилися спочатку в Нікомідію, а потім у Константинополь, куди перенесли і мощі святої, де вони зберігалися до XII століття, аж поки їх не перевезли до Русі.

Перекази про мощі Варвари, святиню всього православного світу, розмаїті і неоднозначні.

— Перебуваючи у Києві в 1640 році, французький інженер Боплан писав, що ці мощі перенесені з Греції під час Нікомійських воєн. Антіохійський патріарх Макарій, який двічі був у Києві і відвідував Михайлівський, писав, що їх привезла сюди царівна Анна, дружина великого князя Володимира.

Під час приїзду Макарія Києво-Михайлівським ігуменом був Феодосій Софонович, який у 1669-1670-х роках написав «Мучение Святой Великомученицы Варвары» та «Повість о преславних чудах». Інформацію з цих розвідок використав у своїх «Житіях святих» митрополит Ростовський Димитрій (Туптало), син макарівського сотника Сави Григоровича Туптала, випускник Києво-Могилянської академії. Нині мощі Великомучениці Варвари знаходяться у Володимирському соборі.

Під час Батиєвої навали в 1240-му році собор, як і весь Київ, пограбували і спустошили. Відновлюють його лише до кінця XIV століття, про що, як зазначає Віталій Клос, свідчить підпис «святого Михайла Золотоверхого ігумена Стефана Перемило» під актом 1398 р. Утім, між 1500 і 1520 рр. Київ знову переживає велике спустошення і пограбування від Менглі-Гіреєвих татар і московських стрілецьких полків, які спалили київське передмістя, після чого «монастирі треба було відновлювати мало не на голому місці».

Подальша історія обителі свідчить про те, що її долею переймалися не лише ченці, а й королі та гетьмани. Так, у 1523-му ігумен Макарій отримує грамоту короля і великого князя Литовського Сигизмунда I, якою обителі надаються широкі права самоврядування та за братською громадою закріплюються землі на сучасних Хрещатику і Андріївському узвозі. В середині XVII століття Михайлівський оновлюється коштом гетьмана Богдана Хмельницького, тоді собор покривають листами золоченої міді. Благодійником монастиря був і гетьман Іван Мазепа, який подарував обителі срібну раку для мощей Святої Варвари вагою 32 кілограми. 

Поклонитися нетлінним мощам Великомучениці, побачити іконостас філігранної роботи чернігівських майстрів, виготовлений у 1718 році, срібні царські врата, чудовий бароковий барельєф Архістратига Михаїла до Золотоверхого приходили десятки тисяч прочан.

Срібні царські врата 1811 року з головного іконостаса храму, виготовлені монастирським коштом за настоятельства преосвященного Іринея (Фальковського), дивом уціліли в безбожні 20—30-ті роки і тепер експонуються у музеї монастиря, як і стародруки та богослужбові видання XVIII—XIX ст., твори іконопису, хоругви, хрести, лампади. А ще речі, знайдені під час археологічних розкопок на території монастиря. Загалом з 1787 року тут виявлено 14 скарбів давньоруських прикрас і гривень. У 1997-му під час стаціонарних досліджень за абсидами собору знайшли ще один скарб, який налічував 37 предметів: 23 срібні гривні, що в древній Русі були грошовою та ваговою одиницею (за одну гривню можна було купити дві корови або ж сорок овець), а ще срібний плетений браслет із звірячими голівками, дві золоті каблучки (одна з князівським родовим знаком Рюриковичів), дві золоті тринамистинні скроневі підвіски, дев’ять ланок золотого браслета, який не має аналогів у давньоруському вжитковому мистецтві.

Святиню знищив сталінський класицизм

Перша хвиля репресій проти церкви прокотилася Україною після декрету ВУВК від 25 лютого 1922 р.

— 11 квітня в монастир прибула комісія з вилучення церковних коштовностей на чолі з заступником наркома внутрішніх справ Серафимовим, колишнім студентом Духовної семінарії, — розповідає Віталій Клос. — Вони знали, що шукати, й користувалися не описами 1919-го, а ювілейними збірками 1908-1909 рр., де докладно зазначалися кількість та вага церковних коштовностей. Після їх повної конфіскації монастирську адміністрацію звинуватили в надуманих злочинах і ревтрибуналом засудили до різних термінів. Одночасно було прийнято й рішення монастирське майно, рухоме і нерухоме, конфіскувати на користь голодуючих. А в 1930 році монастирську церкву, «на прохання студентів», яким конче було необхідно мати клуб у соборі 
XII століття, закрили для вірян.

У січні 1934-го XII з’їзд КП(б)У ухвалює рішення про перенесення столиці із Харкова у Київ. Та віковічне місто із сяйвом золотих церковних бань зовсім не вкладалося в теорію «сталінського класицизму». Згідно з більшовицькими уявленнями про соціалістичне місто на місці Михайлівського мали постати велетенський пам’ятник Лєніну, будівлі ЦК КП(б)У і ВУЦВК, а ще майдан для маршів, який починався б від стін Софії. Сатанинський механізм було запущено — впродовж 1934—1936 рр. розбирають дзвіницю монастиря, більшу частину муру з Економічною брамою, архієрейський будинок. Уже прийняте рішення про знесення 800-літнього собору. І тільки під тиском науковців у ньому починається демонтаж мозаїк і фресок. Як зазначає Віталій Клос, з огляду на неповноту історичних відомостей наразі не можна назвати точну кількість і перелік зображень, демонтованих у соборі.

— У 1935-му більшовики зняли позолочені листи міді з куполів собору, переплавили срібну раку Святої Варвари, подаровану Мазепою, знищили бароковий іконостас, фондований гетьманом Скоропадським, — зазначає Віталій Клос. — 14 серпня 1937 р. о дев’ятій годині вечора храм висадили в повітря. Понад 20 тисяч тонн руїн вивезли на смітник…

І лише в 1998 р. над Києвом знову пролунали дзвони піднятого з руїн Михайлівського Золотоверхого.