«Ну что, с пятилетием позора всех нас, россияне» — зарясніли рядки російських друзів у соцмережах. Саме цими днями найпідліші крадії в історії, які ще й досі ховаються у Кремлі, відсвяткували п’ятиріччя анексії українського Криму. Російський письменник і журналіст Олексій Суховерхов з цього приводу поділився, що Росія завжди була тираном і злочинцем без покарання, а історія країни cкрізь супроводжувалася утіканням вільнодумців і правдошукачів за кордон. На початку року митець сів на свою яхту і поїхав «під парусом до свободи». Щоб ніколи не повертатися і всьому світу розповісти про жах на ім’я путінська Росія: «Ворье российское и убийц так и называют, как есть».

 

Костянтин АВРАМЕНКО (Климовськ—Москва, оптик-лазерник, винахідник, має патенти Росії, України та Канади з видалення татуювань):

— Давайте всі перестанемо собі брехати. Війна з Україною триває вже п’ять років. Треба прийняти це, усвідомити й виходити з РЕАЛІЙ життя. Ніякої «громадянської», ніякої АТО. Це — ВІЙНА, яка за числом жертв із кожної зі сторін уже зрівнялася з афганською війною. Треба зрозуміти, що на найближчі двадцять років українські діти, граючи у войнушку, на роль ворогів призначатимуть не фашистів, а росіян. Треба зрозуміти, що ще три покоління українці будуть пам’ятати Росії цю війну, як досі пам’ятають революцію й Голодомор. Треба зрозуміти, що максимум через рік Україна стане членом НАТО, а підлітний час крилатих ракет з атомними боєголовками до Москви скоротиться до двох хвилин. Тобто повітряну тривогу в Москві й Пітері просто фізично не встигнуть оголосити, і населення цих міст може згоріти в будь-яку секунду дня й ночі, навіть не встигнувши помолитися перед цим, попрощатися з рідними і близькими. Треба зрозуміти, що за цю розв’язану урядом і Президентом Росії війну Росія, її народ, платитимуть контрибуції ще років тридцять. Треба зрозуміти, що якраз ця війна стала тією самою крапкою зміни ймовірності подій, яка спрямувала Росію на шлях подальшого розпаду, як розпався СРСР у результаті афганської війни. І треба зробити ОСОБИСТИЙ ВИБІР, на чиєму боці ОСОБИСТО ти. Чи готовий стати антифашистом, можливо, потрапивши під російські репресії, але зберігши ЧЕСТЬ, чи захочеш розділити ГАНЬБУ з Росією — окупантом і агресором, що програв цю війну, будеш піддаватися денацифікації, як це було в післявоєнній Німеччині, і ще сорок—п’ятдесят найближчих років до тебе, особисто до тебе як до носія російського акценту в усьому Світі будуть ставитися, як до прокаженого. Особисто я — на боці України.

Інна ХОЛОДЦОВА (Москва, правозахисник):

— Дорогі українці! Я хоча й росіянка та й родичів у мене навіть немає в Україні, але дуже за Україну вболіваю. Щодня приходять моторошні звістки про хлопців, які гинуть. Це нестерпно, я за кожним всі сльози виплакала, але ніяк не заспокоюся, поки, сподіваюся, всі тварюки, що це вчинили, й виконавці не здохнуть у муках. Ви завжди будете прикладом боротьби для нас. Для наших ворогів ви теж приклад. «Хочете, як на Україні?» — вони це постійно повторюють і водночас дуже бояться. А ми: «Так, хочемо». Але в нас немає досить сміливих і вільних людей, щоб вийти так, як ви свого часу вийшли на Майдан (є хороша пісня «Переведи мене через Майдан» — вона одразу почала в мене крутитися, як розпочався Майдан у вас).

У вас ми навчилися й гіркому досвіду, що повинні ОБОВ’ЯЗКОВО бути люстрації, і якщо коли-небудь все-таки в нас щось схоже буде, ми обов’язково повинні почати з люстрацій. А поки що ми все чекаємо й сподіваємося, що наш народ прозріє і покається, як німці після Другої світової. А народ і прозріває. Звісно, відбувається чистка відморозків у Росії (але дуже шкода, і несправедливо, що життями українських хлопців... Таких гарних, молодих — генофонду України).

Я переживала за героїв АТО, я тепер уболіваю за хлопцями, які на передовій. У Відні, наприклад, я бачила в Українській церкві список Героїв Небесної Сотні. У цій вашій Небесній Сотні, ми вважаємо, що й наш Борис Нємцов, котрий був на боці України, і я стою, щоправда, лише по дві години на тиждень, на Мосту в його пам’ять. У цій само Сотні й мій друг-журналіст Володимир Шрейдлер, котрий теж переживав за Україну і його навіть відспівували в Українському центрі в Москві. Багато в нас людей переживають за вас і разом із вами.

Незабаром у вас вибори. Я побажаю вам, щоб усе-таки вибрався гідний Президент (я не лізу в ці справи, це навіть не обговорюю ніде). Удачі Вам, дорогі мої! Як мій друг-журналіст Володимир Шрейдлер казав: «Удачі і свободи». Слава Україні!!! Героям слава!!!

Андрій ПРИХОДЬКО (Москва, поет):

— Перечитуючи книжку «Повість про життя» Костянтина Паустовського, зупиняюся на його точних і щемних рядках про Білу Церкву, Україну. П’ять років я навчався у цьому прекрасному й затишному містечку центру країни.

З Україною пов’язана моя добра половина життя. Із 62 прожитих років 31 рік я мешкав у Бакаївці, потім у Козельці, у Білій Церкві й Кривому Розі і 31 рік живу в Росії (хоча життя проходило в різних регіонах країни — від Фергани до Камчатки).

Пам’ятаю свої чудові роки, коли я молодим офіцером служив у Кривому Розі, у цьому майже південному й дуже теплому місті Інгульця й Саксагані. І тепер завжди з особливою теплотою його згадую, місто яскравих квітів, смачних фруктів і красивих жінок! Хоч би куди кидала мене доля, пам’ятав завжди, що я — українець і що родом з дитинства, і моїм основним місцем є рідне село, поля, луги, Удай, ніжинські види Остра, мої сусіди, друзі-знайомі, моя Батькiвщина!

Боже, як я тужив за покинутим селом, коли поїхав в Афганістан (!) і як потім, залишившись служити в Туркестанському окрузі (набираючи вислугу років), дуже пошкодував про своє рішення кочувати по гарнізонах, по чужині, що не повернувся назад після Афгану додому.

Я народився на Чернігівщині в родині потомственого ветеринара. Якось надягнувши погони офіцера ветеринарної служби, 25 років прослужив у лавах армії, з них 8,5 року — на Військово-Морському флоті РФ, і звільнився з посади викладача військового вузу в 2007 році в Москві.

До 2014 року вважав Росію другою Батьківщиною. Тим паче, повторю, що тут недалеко, в Тульській землі, поховані мої дідусь і бабуся, двоюрідні брати. А торік у Підмосков’ї поховав і єдиного брата. В 19 років мене, юнака, призвали в Радянську Армію, і службу свою починав солдатом і проходив у ГРВГ в Еберсвальде-Фінов. Прийнявши єдиний раз військову присягу, я намагався чесно й сумлінно виконувати доручені обов’язки, і мені ніколи в голову не могла прийти крамольна думка про війну, що її Росія розв’яже проти моєї України. Я тепер дуже жалкую, що так усе вийшло. Я знаю, що багатьох росіян дратують українська мова, культура, звичаї, національні особливості людей, і багато хто займає дворушницьку, люмпенську позицію стосовно народу, навіть нехтуючи українськими народними піснями. І це вважаю ганьбою!

Я зіштовхувався з деякими товаришами по службі з колишніх, які підтримували й підтримують рішення Путіна про анексію Криму й війну на Донбасі. І не тільки їм, а й іншим людям здається, що в Україні «бандерівці» і «фашисти» і їх треба звідти вигнати і звільнити «рідну» Україну від «америкосів».

Росіяни до українців, на мій погляд, до 2014 року ставилися, як до людей з більш низькою «етнічною кваліфікацією», і недаремно через десятиліття в Москві почув цю гучну тираду метра театру Олега Табакова про українців: «в якомусь сенсі темні, убогі»? А малорос — це що? Це щось таке, яке ще не доросло до якоїсь норми, кондиції й перебуває на других, третіх ролях і, звичайно, після... росіян? А я і не знав цього, і не відав, і не здогадувався, хоча багато років у російській армії був, нехай тиловим, але все-таки командиром!

У мене багато друзів серед колишніх військовослужбовців і з багатьма підтримую тісні стосунки, але є й такі, які за визначенням не можуть бути моїми друзями. Вони залишилися ніби в минулому. Я знаю одного генерала, який викреслив усі імена і прізвища своїх колишніх підлеглих, які родом були з України. З 2014 року я вийшов з усіх ветеранських рухів і навіть втратив улюблену роботу. Але я щиро вірю у світлий шлях мого славного й доброго народу. Квітуча Україно, ти завжди в моєму серці, моя колиска і моя щира пісня!

Стихія України — великий, неповторний і невідворотний Майдан, що розставив усе на свої місця. І раптом з’ясувалося, що ніякої дружби між народами немає, немає і слов’янської прихильності й рідної великої родини народів. Це ідеологічне кліше, присмачене великодержавністю й «богообраністю» росіянців. Україна обрала свій антиколоніальний шлях — шлях до свободи і правового смислу, до набуття гідності. Щиро вірю в перемогу здорового глузду над відсталістю й рутиною безслав’я, шлях мого народу викликає повагу, як і тепло моєї улюбленої землі.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.