На знімку: Наталія Мокряк (крайня ліворуч) біля куточка слави захисників України з Кіровоградщини.

Фото надано автором.

Про командира бронекатера «Бердянськ» Романа Мокряка розповіли люди, які знали його з дитинства.

Моє знайомство з колишнім директором Крупської ЗОШ (нині — комунальний заклад «Карлівське НВО Соколівської ОТГ») Наталією Миколаївною Мокряк   відбулося майже 20 років тому. Наталія Миколаївна запам’яталася своєю вдумливістю, гострим розумом, принциповістю, коректним і поважливим ставленням до колег, учнів і батьків, бажанням вивести очолюваний нею заклад на рівень кращих у районі. А ще — своєю закоханістю в літературне та історичне краєзнавство, в людей села. З гордістю розповідала вона про досягнення колег та школярів, співпрацю з батьківською громадськістю, керівниками місцевих господарств.

Пізніше дізнався, що з 2014 року вона стала волонтером у громадському об’єднанні «Кулінарна сотня Кіровоградщини», очолюваному волонтером-координатором Наталі Міщенко. Не злічити зібраних ними подарунків, листів школярів, надісланих захисникам рідної землі на сході держави з проханням повернутися додому живими і неушкодженими.

Пригадую, торік 25 листопада зателефонував моїй колезі до Карлівки з проханням розповісти про дитячі роки її сина Антона, якого пам’ятаю ще школярем під час відвідин школи і про якого писав як про відомого на Кіровоградщині спортсмена. А вже за кілька годин дізнався зі ЗМІ, що в акваторії Чорного моря росіяни захопили 24 українських моряків. Серед прізвищ бранців Кремля натрапив на прізвище старшого лейтенанта Романа Мокряка — командира малого бронекатера «Бердянськ». Одразу зателефонував Наталії Миколаївні, сподіваючись почути заперечливу відповідь. Однак, на жаль, не помилився.

«Роман — це мій син, — почув стишений і тремтячий від материнських сліз голос. — Не вкладається в голові думка: як можна було відкрито застосовувати російські збройні сили й розстрілювати українських військових на наших кораблях!?»

Четвертого грудня на площі біля міськради Кропивницького було піднято прапор ВМС України. У своєму виступі мати полоненого моряка подякувала за підтримку всіх небайдужих, закликала молитися за наших військових і підтримувати патріотів рідної української держави...

А я вирішив розповісти про дитячі та шкільні роки найстаршого із трьох синів Наталії Мокряк — Романа, на повернення якого та інших наших військових ми чекаємо.

«Я познайомилася з Романом у квітні 2003-го, — розповідає директор комунального закладу «Карлівське НВО Соколівської ОТГ» Інна Істоміна. — Мене, студентку-четвертокурсницю фізико-математичного факультету Кіровоградського педуніверситету тимчасово, до кінця навчального року, призначили на вакантну посаду вчителя фізики в школі с. Крупське. Якось стала робити своєрідну ревізію наявного стендового та іншого матеріалу. Почала з тематичного стенду, який треба було почепити на стінку кабінету, та не мала під рукою ні цвяхів, ні молотка. Аж тут до класу зайшов незнайомий учень, привітався. Побачивши мою безпорадність, мовчки вийшов із кабінету, а через кілька хвилин повернувся з інструментами, вправно і швидко почепив стенд. Згодом я дізналася, що мій добровільний помічник — найстарший син директора школи Наталії Миколаївни Мокряк, який навчався тоді в 11-му класі.

Роман давно закінчив школу, але за будь-якої нагоди, буваючи в рідній домівці, зустрічався зі школярами та вчителями, розповідав про службу та про своїх друзів. Нині весь наш колектив молиться про його звільнення з російського полону...»

«Рому я пам’ятаю з того часу, коли він був ще маленьким хлопчиком, бо мої та його батьки жили по сусідству, — розповідає вчитель історії Оксана Олександрівна Сокуренко. — Практично щодня ми спілкувалися не лише при зустрічі на вулиці, а й через паркан. Він зростав слухняним, і  очі його випромінювали якусь особливу лагідність і щирість. З дитинства допомагав своїй мамі по господарству разом із молодшими братами Богданом та Антоном. Їхній батько служив на морському флоті в Мурманську. Родина Мокряків завжди вважалася в селі взірцем людської гідності, честі, працелюбства. Такою залишається й нині.

У дитинстві Рома виявляв неабиякі артистичні здібності, тому я, працюючи на той час на посаді педагога-організатора, залучала його до участі в культурно-масових заходах, прищеплюючи любов до прекрасного. Робити це було неважко, адже Роман має веселу й невгамовну вдачу. Йому подобаються дотепні жарти та й сам ніколи не цурався влучного слова.

А ще він — великий оптиміст. Завжди ладний підтримати людину, допомогти. Пригадую, якось напередодні підготовки до святкування Нового року Роман «для приколу» зголосився взяти участь у театралізованій виставі в ролі... чарівної Снігурки. А роль Діда Мороза дісталася дівчинці. Задля настрою та сміху погодилися. Ніхто не міг упізнати загримованого Романа. Наш творець веселого настрою дуже радів від того».

«Навчався Роман нормально. Математичні задачі намагався розв’язувати нетрадиційними способами, аргументуючи хід своїх думок та здогадок, — зауважує вчитель математики Любов Михайлівна Ситник. — Іншим від Романа передавалась якась животворна енергія, якою він заряджав однокласників. У восьмому класі виборов титул «Містер школи». Любив і поважав кожного, хто був поруч. Ніколи не боявся говорити правду, хоч би яка вона здавалася страшна чи незручна. Зростав чесною, справедливою, відвертою й щирою у почуттях дитиною.

Завжди був готовий допомогти, стати на захист, якщо виникала необхідність, не чекаючи на прохання. За ці якості його поважали і вчителі, і учні. Усі троє синів Наталії Миколаївни та Миколи Леонідовича мають міцний чоловічий стрижень. Це — найголовніше».

«П’ять років поспіль була класним керівником у Романа Мокряка, — розповідає вчитель зарубіжної літератури Оксана Леонідівна Синєок. — Клас був дружний. Роман по праву вважався лідером, але я ніколи не помічала в нього якоїсь зверхності чи зневажливого ставлення до будь-кого з товаришів. Він дуже любив читати художню літературу в оригіналі і практично не користувався шкільною хрестоматією.

У Романа, як то кажуть, «золоті руки», бо хоч би за що брався — завжди доводив справу до результату. Залюбки допомагав батькам по господарству. Одне слово, він — світла й надійна людина. На нього завжди можна покластися.

У грудні в школі проводилися спортивно-військові змагання між юнаками 10—11-х класів, тож перед початком згадали про військовослужбовців Збройних Сил України, які захищають нашу державу від російського агресора. Найпершим згадали випускника школи Романа Мокряка, на звільнення якого ми всі чекаємо з нетерпінням. Молимося разом із його батьками та жителями Карлівки... Маємо за своїх стояти до кінця!»

P.S. Над звільненням українських моряків працює все світове співтовариство, а не лише Україна. Отже, є надія, що рано чи пізно зустрічатимемо наших захисників живими і здоровими.

Ексклюзивний представник CNN в Україні, засновник компанії CFC Consulting Геннадій Рибка повідомив на своїй сторінці у Фейсбуці, що Наталія Мокряк і Ольга Оприско представляють своїх рідних — українських моряків у проекті #AzovSailorsWomen. Наталія — сина Романа, Ольга — батька Андрія. «Мені важко уявити достойніших представниць нашої країни на щорічному саміті UN Women у Нью-Йорку! Ці дві українські жінки власним серцем відчули, що таке агресивний російський імперіалізм, який топче все на своєму шляху — права, свободи, демократію, безпеку. Вони будуть у штаб-квартирі ООН, де весь світ почує їхній голос — голос України. Ми проведемо спеціальну подію за участі світових дипломатів, прес-конференцію, представимо інформаційні матеріали та багато іншого. Давайте продовжимо і посилимо тиск на Росію, щоб змусити її змінити свою політику», — написав Геннадій Рибка.