Панахиду по невинно убієнних жителях сіл Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківшини, Бойківщини відслужив настоятель храму Холмської ікони Божої Матері протоієрей Михайло Онищук.
Фото автора.
75 років тому на Холмщині загони Армії Крайової, Батальйони хлопські знищили українські села Сагринь, Пригоріле, Мєтке, Шиховиці, Теребінь, Струженець, Турковичі.
У Луцьку 17 березня на Меморіалі «Вічної слави», біля пам’ятника жертвам терору проти мирного українського населення Закерзоння, відбулося віче пам’яті та скорботи. Віддати шану загиблим та постраждалим українцям Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та Бойківщини у 1942-1944 роках сюди прийшли керівники міста, члени Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина», товариства «Холмщина молода», нащадки тих, кому вдалося вижити в тій страшній бійні, небайдужі громадяни.
Захід розпочався панахидою, яку відслужив настоятель храму Холмської ікони Божої Матері ПЦУ протоієрей Михайло Онищук.
— Пам’ятні знаки нам потрібні не лише для вшанування наших дідів, прадідів, які поклали свої життя на вівтар сьогоднішньої української незалежності, а й для того, аби зрозуміти: чому так сталося, і більше не допустити подібного зла, — сказав духівник, звертаючись до присутніх з проповіддю.
До пам’ятника було покладено квіти, запалено лампадки. Після завершення панахиди відбувся мітинг-реквієм.
— На цьому місці ми відчуваємо, як б’ється серце Холмщини. Кожна назва села, яке було знищене, нагадує про ті випробування, які ставила перед нами історія. Жертвами цих випробувань стали тисячі українців. Напевно це сталося тому, що ми завжди були вразливі. Відсутність сильної, професійної армії призвела до того, що російські окупанти знову зазіхають на нашу землю. Настав час покласти цьому край. Наше головне завдання — пам’ятати про тих, хто змушений був покинути рідні домівки, хто пройшов через страждання та біль від розлуки із Батьківщиною, і зробити усе можливе, щоб ця трагічна сторінка нашої історії більше ніколи не повторилася. Віримо і сподіваємося, що наші відносини з сучасною Польщею розвиватимуться на основі дружби і взаєморозуміння, — сказав, звертаючись до присутніх, секретар міської ради, виконувач повноважень Луцького міського голови Григорій Пустовіт.
Хвилюючим був виступ свідка трагічних подій у Сагрині 10 березня 1944 року Галини Кирикилиці (Митюк). Тоді в її рідному селі від рук вояків Армії Крайової і Батальйонів хлопських загинуло, за різними даними, від 800 до 1240 чоловік.
— У Сагрині на кладовищі похоронені моя сестра, двоюрідна сестра, дід, баба, два мамині брати, маминої сестри чоловік, їхні дочка й син. З нашої родини загинуло десять чоловік. А мамин рідний брат тоді зник безвісти. Мамина рідна сестра, Євгенія Макара, проживала в іншому селі, але того дня приїхала в гості і потрапила якраз під ту акцію. Вона була поранена. Під кінець її роздягнули, зняли гарні чоботи, дублянку, золоті сережки, а тоді вже вистрілили. Але не вбили. Вистрелили в лице, куля вийшла наскрізь. І коли на третій день почали збирати трупи всіх, то татові з мамою сказали, що там Євгенія лежить ще жива. Вони її забрали і завезли в Грубешів у лікарню, де вона і померла.
Тривога тоді відчувалася у всьому. Тож у Сагринь, яке було досить великим населеним пунктом, аби убезпечити себе, прибуло багато жителів із довколишніх сіл. Думали, що знайдуть тут захисток... Полягали спати, проте в дві години ночі почалася стрілянина. А наша хата на горбочку, й її видно кругом. Почали збиратися і тікати. Мама, бабуся і я. А куди втікати? Кинулися до лісу, з лісу йдуть, кинулися до села — від села ідуть. З усіх сторін те поле було оточене тому, що всі люди прибігли на той горбочок, хотіли в ліс втікати. Це було наше поле. Восени ми вивезли туди гній. Мама розгребла той гній, зробила таку ямку, і ми полягали всі троє. Лежимо. Стріляють, стріляють. Люди бігають кругом, і все менше і менше їх стає. І вже майже нікого не стало. Тільки ідуть вояки три метри один від одного в ланцюгу. Доходять до нас і кажуть: «Тут ще лежать». Мама піднімається і каже: «Панове, я є полька». «То чого ти тут, коли ти є полька? Було ж повідомлено». Мама відповідає; «Всі втікали, і я втекла». «То нехай пані лежить». А мама питає: «А що нам сказати, як інші прийдуть». «Праве крило обминуло, хай обмине і ліве». І так залишилися лежати. Скільки не підходили до нас, мама говорила цей пароль, і вони нас обминали. Почало сіріти.
Наша хата була під бляхою, дуже великою була, і вони там обід робили. А потім після всього підпалили. Залишилася лише одна клуня, бо вона була внизу, та і її спалили неділь дві чи три після того. Ідемо до села. Трупами земля була встелена так, що треба було переступати. Доходимо до такої долинки, і мама каже: «Ой, там хтось лежить. Може, то вони притаїлися і нас хочуть побити». І ми повернулися назад в той гній. А вже коли розвиднілося, і ми підійшли туди, то побачили, що то лежали вбиті мама моєї мати і мамин тато, мої бабуся і дідусь. І так ми залишилися втрьох живі. А цей поляк просто переплутав маму з нашою родичкою-полькою. Вони дуже були схожі.
Жахливі свідчення про трагедію українського населення Закерзонна прозвучали і у виступі голови товариства «Холмщина» Миколи Онуфрійчука. Він, зокрема, нагадав, що 75 років тому польськими націоналістичними формуваннями було знищено понад сто сіл, вбито тисячі ні в чому не винних мирних жителів.
Загиблих українців Закерзоння вшанував своїм співом хор «Дзвони Холмщини», а нащадки депортованих прочитали вірші, присвячені тим страшним подіям.
Захід провело Волинське обласне ветеранське товариство «Холмщина».
