Фото Юлії САМОКИШ.
Свою першу сорочку — старовинну «буковинку» із квітами по рукавах — львів’янка Роксоляна Шимчук (на знімку) придбала студенткою. У ній і дівувала. Тоді вона входила до «Студентського братства» (що згодом ініціювало Революцію на граніті). З друзями влаштовувала вертепи, збирала повстанські пісні по селах. Хтось порадив: «Доносьте українську пісню у справжньому одязі, який ще можна надибати на Буковині».
У 1989 році на І фестивалі «Червона Рута» придбала Роксоляна свій перший стрій: горбатку, сорочку та крайку. І прокинулося чуття генетичного коду, закладене в тих самобутніх речах. «Взяла до рук стару вишиванку, відчула її енергетику і не змогла відпустити. Всі свої гроші витрачала на етнографію. Ходила у вишиванках, а потім збагнула, що шедеври не варто заношувати, з них можна робити копії, так звані репліки», — каже пані Роксоляна. За її плечима безліч етнографічних експедицій по Гуцульщині, Черкащині, Вінниччині... Раритетність експонатів встановлювали за свідченнями селян. Приміром, стара жінка казала: «Ще моя бабця шлюб у цій сорочці брала». Отже, це ХІХ століття. Але ж та бабця теж могла її успадкувати!
Нині Роксоляна Шимчук — відома в Україні й не тільки колекціонерка та етнограф, дизайнерка прикрас в українському стилі та авторських ляльок, власниця етногалереї у центрі Львова, громадський діяч, а ще — багатодітна мама!
Зроблене нею намисто Марина Порошенко вдягала на інавгурацію Президента. «Мені за честь, що мої прикраси мають Ліна Костенко, Ада Роговцева, Ніна Матвієнко», — каже майстриня.
А найбільше досягнення для Роксоляни — її троє діточок. Яремі 14 літ, Устимові — 13, Соломійці — 11. Ще малими вони сиділи і міркували, як «поділять» майно, коли батьки стануть старенькими. Сини обрали батькову кузню (тато Мар’ян — коваль), а маленька Соломійка запропонувала мамі: «На кожній сорочці ти мені підпишеш, яку можна продати, яку давати в прокат, а яку навіть із галереї виносити не можна». Торік її клас приходив на екскурсію до етногалереї. «На посвяті ліцеїстів кожен розповідав про мрію: хтось хоче миру, хтось — вступити до престижного вишу, а Соломія сказала, що прагне продовжити мамину справу — і тут мене просльозило», — згадує Роксоляна.
Донька Роксоляни Шимчук Соломія та авторські ляльки потрапили у книгу.
Мрія про музей та енциклопедію
У колекції пані Роксоляни, зібраній за 30 літ, є народні строї цілих сімейств, що дають уявлення про вигляд українців сто-двісті років тому. А найбільша її гордість — дитячі вбрання, справжній раритет серед експонатів. Гості галереї можуть також побачити сорочечки на хрестини, тобівки (торбинки), дитячі постоли.
У колекції є строї цілих сімейств.
В експозиції — кілька тисяч елементів автентичного одягу: сорочки, запаски, юпки, кожухи, жупани, горбатки (обгортки), крайки. Вся ця краса сегментована за регіонами: Буковина, Покуття, Гуцульщина, Західне Поділля, Львівщина, Центральне і Південне Подніпров’я. Вражають барвами унікальні народні бренди — заліщицькі квітчасті сорочки, чернігівські та одеські шарафани, кролевецькі рушники, полтавські плахти та весільні чубаті вінки, гуцульські чільця (корони), борщівські дзумбалики (весільний головний убір), буковинські салби з дукачами.
— Колекціонування було моїм хобі, а стало професією. До мене звертаються по консультації з усього світу. І хоч за фахом я інженер-системотехнік, відчуваю й розумію шедеври справжнього народного мистецтва. До слова, серед колекціонерів багато людей з інженерною освітою, — каже Роксоляна. — Маю ідею створити музей приватних колекцій, бо є чимало чудових приватних зібрань, які показують по домівках. Наприклад, покутських трієць (дерев’яних свічників), гуцульських ікон на склі та кераміки, про які видано чимало альбомів невеликими накладами. Їх треба поєднати у музей та створити енциклопедію народного мистецтва України, якої, на жаль, досі не маємо. Є лише виданий при Союзі чорно-білий шеститомник народного мистецтва. Завдяки ентузіастам (як-от Федір Вовк) український костюм почали серйозно вивчати лиш наприкінці ХІХ століття.
Якось в експедиції Роксоляна побачила вицвілу сорочку, якою мили підлогу на ганку. «То вже шмаття!» — відказала господиня, але запросила за неї 5 рублів. Роксоляна купила шматку. Після реставрації на ній виявили унікальне шиття, яке поки що годі відтворити.
«А одну давню весільну буковинську сорочку передало із Франції подружжя Одарка та Євген. Вони отримали її в подарунок півстоліття тому з України, і їм важливо, щоб цей вишитий раритет повернувся додому», — ділиться Роксоляна.
Кожна сорочка — з історією
Подекуди жінки зберігали весільне вбрання на смерть. Казали: в чому під вінець — у тому в гробівець. Тож не хотіли продавати: «А перед Богом я в чому стану? Голод пережила і не продала, зараз і поготів не продам!» Тож найкращі сорочки пішли в землю...
Із візерунків на полотні постають архаїчні символи-обереги: дерево життя з піднятим гіллям, квадрат із крапкою (зоране поле), безконечник, восьмикутник (накладення ромба і квадрата — символів чоловічого і жіночого начал), свароги (знак сонця) тощо.
По горловині снятинської сорочки вишито рядок: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля".
Сорочки ХХ століття — наочний приклад, як українці під час окупації совєтами, ризикуючи життям, намагалися вкрапленнями у вишивку зберегти українську символіку. Вражає снятинська сорочка, по її горловині вишито рядок: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», який жінка від вражого ока прикривала коралями та дукачами. А також гуцульський весільний стрій, де в нареченої один із кутасиків на сорочці був синьо-жовтий, а у молодого — «заховано» у вишивку тризуб або пташки із синьо-жовтими крильми. За такі «вольності» легко можна було загриміти до Сибіру.
Трагізм розкішних червоно-білих кролевецьких рушників у тім, що серед них траплялися «орляні» — з двоголовими орлами і короною. Коли совєти входили в село, селяни, не розуміючи ідеології, зустрічали їх хлібом-сіллю на тих рушниках. А господарів розстрілювали — за «царську символіку».
Шапка Довбуша та сухозолото
На противагу популярній «кучмі» (циліндрична вовняна шапка) у гуцулів була шапка-рогачка, по розташуванню якої на голові можна було бачити: іде вояк у бій чи поранений... Спогад про неї зберігся з часів Довбуша. На свято опришки її рясно прикрашали пір’ям.
Шапка-рогачка.
Вбрання козацької старшини було гаптоване золотою ниткою — сухозолотом, яке тоді завозилося зі Сходу і було популярне при дворах королів Європи. Але й на буковинських та борщівських сорочках є смужки та орнаменти з сухозолота.
А для борщівських вишиванок брали нитку з вовни чорних ягнят. За легендою, коли ординці у XVII столітті вбили чоловіків навколо Борщева, жінки вирішили упродовж семи поколінь вбиратися лише у вишите чорним. До речі, борщівська сорочка незаслужено затьмарила не менш розкішну і витончену, але дуже тепер рідкісну заліщицьку.
Модні баламути
Уявіть, у гардеробі української незаможної дівчини на виданні мало бути щонайменш 30 сорочок: на вечорниці, Різдво, Великдень, будень. У хлопця — до 10. Кожна сорочка неповторна, однакових не було.
Як каже колекціонерка, дизайнерська праця цінувалася завжди, і були майстрині, які робили розмітку сорочки і брали за роботу п’ять золотих (а корова коштувала 8). Та на весілля люди нічого не шкодували.
Сто років тому заміжня жінка навіть з двору не могла вийти з непокритою головою. Носили очіпки, хустини, намітки. Федір Вовк писав: заміжня жінка радше б показала чоловіку оголене коліно, ніж непокриту голову, це при тім, що ходили без білизни. Старшим жінкам не личило носити яскраві й кольорові сорочки, у них були скромні, але не менш вишукані.
Коралі — популярне привозне намисто, а от баламути (від слова перламутр) видобували на Поділлі. Вчені кажуть, цим покладам 300 млн років. Скам’янілі мушлі чумаки в поході шліфували вручну. Нині це антикваріат. Що більший баламут, то цінніший.
***
Ці речі могли бути безповоротно втрачені, а нині примножують скарбницю українського народу завдяки подвижникам-колекціонерам — таким, як Роксоляна Шимчук. «Вважаю, що це дуже важливо для виховання: показувати старовинні речі діткам. Одягнеш їх у стрій, вінок, і вони на очах змінюються. Бо енергетика варта тисячі слів. Те, що зараз посіємо, — через роки пожнемо», — переконана пані Роксоляна, з якою пощастило познайомитися під час прес-туру «Україна очима журналіста», організованого Українським журфондом за підтримки міського голови Львова.
Етнічні мотиви в сучасному одязі.
Львів.
