Фото автора.
До війни житель села Тинне, що в Сарненському районі, Сергій Коток (на знімку) займався селянськими клопотами: господарював, зводив будинок, тримав пасіку. Саме останнє заняття визначило його позивний на війні — «Пасічник», з яким чоловік воював в АТО майже рік.
— Щовечора дивився в новинах, як гинули молоді хлопці. А я вже все одно в роках. Та й, думаю, піду, побачу, як там, може, допоможу нашій Україні хоч чимось. Дякувати Богу, повернувся живим. Тоді наш командир Віктор Малахов казав: «Ти зробив свій внесок, недарма прийшов сюди». Дуже хороший командир був у нас. Якби не він, то наш підрозділ загинув би, — згадує Сергій Коток, який у жовтні 2014-го приєднався до добровольчого батальйону «Айдар». — Я вирушив просто на схід, попередньо купивши на базарі все: від взуття до шапки. У військкоматі сказали, що спочатку потрібно їхати в Рівне, потім на два місяці в Яворів на полігон, а це довга історія. Стріляти вмію, їздити теж, тому одразу в зону АТО вирушив. Хотів потрапити в Донецький аеропорт, але напередодні виїзду запропонували їхати раніше, разом із хлопцями зі Степаня, тож погодився. Пізніше дізнався, що всі ті, з ким мав служити в аеропорту, загинули... А степанці мене завезли в місто Щастя Луганської області. Дістався туди 26 жовтня. Тоді Щастя вже було українським, його відбили. У наші обов’язки входило захищати місто, тримати лінію оборони, ловити диверсантів.
Дуже допомагали фронту волонтери. Покійний Станіслав Мичка багато нам поміг. Він — чудова людина. Купив джип, щоб на схід їздити, уявляєте? З Дубровиці хлопці передали білого «течика» (WV T4), він дуже виручав, рятував нас із таких ситуацій! Люди теж допомагали. Коли приїжджав у відпустку, приносили передачі. Все фасоване в ящиках. Я завантажував у машину, віз, а на КПП, де наші стоять, роздавав усім солдатам: домашні продукти, печиво... Вони дуже раділи.
— А скільки ви пробули в АТО? — цікавлюсь.
— З жовтня 2014-го до вересня 2015 року. На момент прибуття не мали жодного статусу. Тому у разі поранення чи смерті нічого не виплачували, навіть компенсацій сім’ї. Солдатам ЗСУ платили певні кошти, а ми, добровольці, знали, куди йшли, і точно не по гроші. Проте вже в березні волонтери почали добиватися, щоб нас визнали учасниками бойових дій, а потім вже й нам щось виплачували, — каже Сергій Коток.
— Тепер війна залишилася там, на сході. Не сниться?
— Нічого не сниться, тільки в голові дуже гуде. Як охороняли «Бахмутку», там за 1800 метрів вже ворожі танки стояли. Бувало, вночі, стоїш на посту, дивишся в нічник, а від заведених танків такий гул, ніби зараз рушать на нас. А коли наші їдуть, метрів за 20, то немов земля двигтить. Досі лягаю спати, а мені чутно, як ті мотори гудуть.
— Після повернення додому не тягнуло назад воювати?
— Восени, трохи побувши вдома, їздив ще на три тижні до десантників у Мар’їнку Донецької області. Там їм теж непросто було, кидали туди, де найскладніша ситуація.
Сарни Рівненської області.
