Останніми роками Київська міська держадміністрація виділяє певні кошти на видання української літератури. З цією метою проводяться конкурси рукописів. З-поміж схвалених до друку й опублікованих — новий художньо-історичний твір письменника Вадима Пепи з назвою, яка в заголовку (Київ, «Фенікс», 2018).
Чому щедрик? Мається на мислі дрібненька пташина завбільшки з горобчика. Вона особлива тим, що на оперенні зблискують смужечками всі барви веселки. А ще обоє з міцної подружньої пари щебечуть безперестанку від світання до смеркання. Співучі українські предки з хтозна-якої давнини переймали, наслідували мелодію. А Микола Леонтович, учитель музики з Вінниччини, надав природному такої довершеності, що унікальне звучить нині на всіх континентах.
Нова праця відомого автора збагачена цікавими фактами й навіть несподіваними відкриттями. Написано легко, дохідливо, хоч ідеться про значуще, доленосне для розбудови Української Держави.
Головне ж те, що письменник бере близько до серця проголошене Т. Шевченком наприкінці 1860 р. у вірші «Саул»:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
За прозрінням від Пророка виходить, що це відбувалося перед тим, як предки українського народу взялися за орання-сіяння десь сім тисяч років тому. І чи ж не співзвучне із віщуванням Лесі Українки: «Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
Науковці виділяють у вічності періоди, ери, епохи, віки, безліч археологічних культур. А у всесвіті ні почину, ні краю немає. З огляду на це В. Пепа дотримується думки, що про пращурів українського роду можна говорити, починаючи десь із двадцятого тисячоліття до нової ери — з мезинської археологічної культури на березі річки Десни. Він вірить у часові глибини української мови, у безпосередній зв’язок між трипільською культурою та її продовженням — сучасною культурою українців, пробуджує українську національну свідомість. На його переконання, мова дається етносу, а конкретно — родам, племенам, з їхньою появою на білому світі.
У своїх доказах автор спирається на знання міфологій давньогрецької, індійської, єгипетської, китайської, а також астрології, на писемні джерела грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, географів, мислителів, та, насамперед, українського фольклору, етимології словникового складу сучасної української мови, здобутків археології, враховує семіотичні моделі, зашифровані в різьбленнях на кістках мамонтів, в орнаменті народних глиняних, тканих, різьблених виробів та вишивці.
Письменник іде не за буквою, а за духом наукового пошуку, подає своє бачення походження українського етносу й невіддільної від нього мови. Можна сумніватися в окремих генетичних побудовах, шукати аргументи на спростування окремих фактів. Та не варто забувати про те, що це художнє відтворення відчуття автором плину й перебігу часу, відчуття генетизму. Саме це веде автора через тисячоліття й століття, від одного джерела до іншого.
Мовиться легко, піднесено, тому текст сприймається, викликає довіру. Читач здатний перейнятися ідеями автора. А найважливіше — повірити в силу і велич України, в її духовні здобутки протягом неміряних тисячоліть.
Геннадій БОРЯК,
заступник директора Інституту історії України НАН України,
член-кореспондент НАН України.
Фото: uk.wikipedia.org
