Вийшла моя нова книга прози, де на долі конкретної людини, автора видання, віддзеркалена доля рідної Чернігівщини, загалом України. Ця книжка — поєднання художнього і документального письма. За жанром це книга оповідань, новел, етюдів, а назвав їх оповідками. Їх кілька десятків, цих картинок життя, і пов’язані вони долею їх головного героя — автора книги. Саме оповідача, настільки невимушено ллється ця оповідь, починаючи з раннього дитинства й по сьогодні.

Прагнув у цій книжці підмітити деталі, зафіксувати і серйозне, і комічне, а часом і трагічне — все, як воно є в житті.

Трагічне ввійшло в моє життя навіть ще до народження («Я — сьомий»). Мати — вагітна, ось-ось народить мене, вже аж сьому дитину в родині. А батько мій у цей час сидить у чернігівській тюрмі, без особливої надії побачити волю. Бо сидить за безглуздим звинуваченням як «ворог народу», а в ті жахливі часи тисячі й тисячі таких із тюрми виходили хіба що в могилу. Адже надворі — зловісний 1938 рік. Час такого масового терору, що система інколи вже й не встигала перемелювати долі людей, і траплялося, що декому з бранців вдавалося вийти з-за грат. Пощастило й моєму батьку. Але з яким острахом він біг додому, раз по раз озираючись на недавнє ув’язнення.

Мине півстоліття, і вже на сконі тоталітарної держави я почую на свою адресу на зборах, від живучих спадкоємців того режиму, злісне: «К стєнкє його! К стєнкє!» (однойменна оповідка).

А тоді, у 30—40-х, життя моє тільки починалося. Але вже далеко не дитяче. Бо з перших кроків довелося відчути безправ’я і злидні у «країні соціалізму», «гдє так вольно дишит чєловєк». «Вольно» на кіноекрані, але «не вольно» в реальному житті було голодній дитині підібрати на полі нікому не потрібний, напівзогнилий колосок («Колоски»), адже за таке могли запроторити й до в’язниці.

А яким дивом для мене, вічно голодного хлопчини, стала перша в житті ложка меду, надана жалісливою вихователькою в дитячому закладі, куди я випадково потрапив, мандруючи навмання по селу («Уперше — хліб з медом»). А якою радістю стали перші, не зшиті вдома, а куплені батьками в убогому сільському магазині штани, які так і не довелося поносити через занадто великий розмір. У цій оповідці «Штани», як і в багатьох інших, мимоволі пробивається сміх крізь сльози.

Як і в дотепному сюжеті «Хрущі», де ціле село купилося на чутку, що, мовляв, заготовачі приймають... крильця хрущів, за що обіцяно премію — справжній футбольний м’яч. Що воно за премія і нащо — було байдуже для селян, головне — щось обіцяють «дати» цим злиденним людям. І завирував справжнісінький психоз ловіння хрущів і обдирання з них крилець. Сміх і гріх, але — картинка з натури, з тодішніх голодних реалій.

І вже цілий кіносюжет — оповідка «Баян». Кілька колоритних персонажів, мало не детективна історія з продажем телиці, щоб на виручені гроші купити у мене баян. Батько мого товариша, веселий і кмітливий чоловік, таки ж умовив двох сільських дядьків зробити такий гендель. Мовляв, що там телиця, надбаєте нову, а от баян для села, який привезете, — то справжнє диво, та ще й «з мідними планками»!

Теплим гумором і симпатією до своїх героїв сповнені оповідки «Нонна» і «Дора Аронівна».

Тема людини від землі, з села, яка залишила звичне середовище і опинилася в місті, традиційна для нашої літератури. Світи ці були різні, аж до того, що десятки років радянської, так званої народної влади половина цього народу — селяни — були людьми другого сорту: навіть не мали паспортів і не могли так просто виїхати з села. І ось — місто, та ще й величезне, столичне.

У цьому плані цікавою є оповідка «В гостях у академіка Обручева». Її герой, автор-оповідач, тобто я сам, ледве освоївшись у обласному місті, потім в українській столиці, потрапляє у столицю велетенської комуністичної держави Москву. Потрапляє як гість чарівної дівчини, з якою випадково познайомився в українському санаторії в Криму.

Простий сільський хлопець, утім, кмітливий і доволі освічений, і рафінована московська інтелігентка. Одначе хлопець дуже сподобався дівчині, і вона готова поєднати з ним свою долю. Запрошує його, ледве вмовивши батьків, до себе в гості. І ось — столиця Союзу.

Добірне коло московської інтелігенції: вчені, музиканти, літератори. З цікавістю приглядаються до мене, простого українського хлопця, ледве стримуючи зверхність, кастову й національну. Втім, він не втрачає гідності в цьому оточенні. Та й між ним і господарями, врешті, виникає симпатія. Але — які ж це різні світи. Він тактовно відхиляє заманливу пропозицію переїхати до столиці, одружитися з москвичкою, вступити до консерваторії. Ну «не його» воно, чуже.

Повертається в Україну, в Київ, до своїх друзів, на роботу залізничника. Й інститут у його житті ще буде, і музика — як захоплення на все життя. 

Перипетії, в які він занурюється у подальшій праці в науці, міністерстві, з усім цим чиновницько-бюрократичним побутом, у якому непросто зберегти своє обличчя, передані в оповідках «Наш «Собор», «Я все сказав», «Плагіат», «Жаба».

Яка ж мета написання мною цієї книжки? Вона у прагненні зробити все можливе для якнайшвидшого прогресу в житті України. Мені як автору болить, що ці переміни йдуть у нас так повільно. І тому прагну внести в ці переміни свій життєвий досвід, ідеї, стремління до оновлення.

Саме для цього мною створена Благодійна організація «Фонд інвестицій у майбутнє». Мета його — швидке збільшення національного багатства за рахунок величезного інтелектуального потенціалу мислячих українців. Нагромадженням капіталу фундаторів і активістів фонду є не лише гроші, а насамперед креативні ідеї, розробки та інші творчі ресурси всіх учасників цієї новітньої форми благодійництва. І тут не обійтися без глибокого осмислення нашого життєвого шляху.

Віталій КОРЖ, народний депутат України четвертого—шостого скликань.