Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Декілька років тому найвпливовіше американське видання «Нью-Йорк таймс», проаналізувавши агресивну політику Кремля, припустило: Путін — це людина, яка найбільше хоче зупинити зміни, але водночас створює для них найкращі передумови. Насамперед тому, що змушує росіян постійно думати про «бандерівську» Україну і помилково сприймати українців. Найзагадковіший феномен для сусідів — наші російськомовні патріоти. «Уявляєш, — написала мені подруга з Росії, — в росіян є наказ: «не можна бастувати». Це рабська психологія. А «думати не можна» — це виконується без наказу. Який, на щастя, порушують мільйони.

Аліса ГАНІЄВА (Москва, письменник):

— Під кінець московських протестних мітингів 2012 року я й подумати не могла, що лише через пару років наше життя в Росії перетвориться на безглуздий і зовсім анекдотичний фарс. Це сталося так стрімко, що мало хто встиг отямитися. Хоп! — і ми опинилися в державі, в якій на рівні законодавства намагаються ввести цензуру в Інтернеті, заборонити аборти й міжпартійну критику, позбавити дітей права на всиновлення за межі Росії, демонізувати гомосексуалістів та атеїстів і так далі нескінченно.

Нашим патріотам — людям, які нарікають на подвійну політику США стосовно Криму й Косово, ніколи не спадає на думку розглянути подвійну політику власного уряду. Це смішно й боляче, що в Росії, де зовсім неможливий жоден чесний референдум, де немає ні конкуренції на виборах, ні різноманіття вільних ЗМІ, ні справжньої міжетнічної толерантності, п’ять років тому так запекло підтримали кримський «референдум» і кинулися на боротьбу з «фашизмом» у чужій країні.

У результаті — нова гаряча точка, збитий Боїнг, сотні покинутих будинків і десятки політично мотивованих кримінальних справ і безневинних бранців невизнаної війни, один з яких, український режисер Олег Сенцов, чотиримісячним голодуванням породив у Росії нехай і маленький, але завзятий громадянський рух — безстроковий пікет, петиції і звернення за обмін українських і російських в’язнів. Майдан навчив нас, що вільне громадянське суспільство на пострадянському просторі — можливе. І його досягнення може бути справою наших власних рук. Тобто Європа ближче, ніж здається. Навіть якщо кругом — безпросвітний путін.

І особливо ясно, що сучасні герої — тихі. Що вони не біжать із прапором у перших лавах. Що справжні герої — не революціонери й не диктатори, котрі карають сотні й тисячі людей в ім’я світлої ідеї, не абреки-терористи, що підривають гастрономи як виразки капіталізму, не бандити-авантюристи, котрі повалили на схід України за копійку й заради гасел з російського зомбоящика. Не маніяки, сліпо одержимі будь-якою ідеологією, чи то комунізм, патріотизм, «відновлення історичної справедливості», порятунок душ для вічності тощо. Це люди, про яких не складено пісень, але хто одним своїм існуванням мобілізує, стрясає, соромить, вражає, надихає, закликає до боротьби, — українець Павло Гриб і росіянин Юрій Дмитрієв, кримський татарин Емір-Усеїн Куку й чеченець Оюб Тітієв... Їх багато. І вони не двовимірні, не казкові, не велетенські. Вони не оцінені й непомітні. Здавалося б, звичайні люди, жертви дивовижних обставин, пом’яті каральним колесом. А насправді — більш безстрашні й стійкі, ніж найбравіший оспіваний богатир.

Нині Україна в якомусь сенсі — совість Росії. Неспокійна, бентежна совість. Наш лакмусовий папірець. Стоючи разом із товаришами в безстроковому пікеті за обмін усіх на всіх, я спілкуюся з перехожими. Багато хто плюється, вивергає завчені пропагандистські лайки. Але інші підходять і кажуть:

— Я теж із вами.
— Мені теж соромно.
— Ми там є. Але нас там не повинно бути.

І я радію кожному такому маленькому визнанню. Виходить, не всі імперці. Не всі — зомбі. Не всі «почвенники». Не всі невігласи й конформісти. І далеко не в кожному сидить кровожерливий агресор з георгіївською стрічкою на рукаві. І тисячі росіян насправді вболівають за свободу декількох десятків викрадених українців, за повернення вкрадених територій і, найголовніше, за те, щоб наша країна навчилася визнавати свої помилки й перестала їх повторювати. І аж ніяк не мене одну тягне сказати: «Пробач нас, Україно»...

Дана ФРІДЕР (Москва—Тель-Авів, фрілансерка):

— Улюблені місця — це улюблені люди. А вони для мене — по всій планеті. У тому числі й у Києві. Де я обожнюю етюди. Люблю і Київ, і Одесу, і, звичайно, Львів... Любов моя і біль мій... На останні п’ять років подій на сході України теж відгукнулися і душа, і серце. Ось анексія Криму — питання девайсне і смішне. Кримський референдум — паноптикум, недійсний. Я спілкувалася з багатьма людьми, які там живуть, — з українцями, татарами, росіянами. Набагато превалює думка — нам не потрібно нічийого впливу. Ми хочемо незалежну республіку під Україною. Щось побудувати зараз там — важко, все занепало. Електромережі, тепломережі... Проект під назву СРСР уже давно час завершувати, а він усе якось існує на плаву. Але я теж відчуваю, що живу в цьому монстрі. А мені б хотілося, щоб справді всі ці імперські загарбницькі настрої пішли в минуле. У завтрашньому дні не повинно бути місця гнобленням. А Росія на даний момент, на жаль, є імперією. Будь-яка імперія захоплює чужі території й живе за рахунок їх. І не будемо забувати з історії: доля всіх імперій — це загибель. На мій погляд, неприйнятно, коли Росія втручається в події на сході України, більше того, вона ще допомагає вести війну на чужій території. Взагалі не можна топтатися на правах людини. Коли Україна відмовилася від ядерної зброї, кілька країн підписали Будапештські угоди взамін недоторканності території. Підпис будь-якого глави держави не обговорюється, він не має зворотної сили.

Патріархальна система, яка розв’язує всі війни на планеті, впаде... Я в це вірю. І в Україні, й у РФ зміни неминучі, потрібен тільки час.

Олег ГОНЧАРИК (Новосибірськ, інженер):

— Під час подій 2014 року я гостро й чітко усвідомив, що не можу залишатися непричетним, хоча мене й відділяли 3,5 тисячі кілометрів. Ворожість і сором за дії моєї країни стосовно українців охопили мене. Але що я міг зробити один? Усвідомивши, що не може бути такого, що тільки я один бачу ті підлість і згубне безчинство, що відбуваються стосовно близької мені країни та її народу, я знайшов однодумців і вже через місяць стояв у пікеті проти інтервенції в Україну. Надалі це вилилося в цілі кампанії й серію заходів, пікетів та іншу діяльність, спрямовані проти брехні, пропаганди, авторитаризму й за вільні ЗМІ й громадянське суспільство. І за цей час я переконався в тому, що реальне спілкування сильніше за державну пропаганду в ЗМІ. Коли навіть після п’яти хвилин живої розмови люди, які зустрічали мене недоброзичливо, прощалися зі словами «не знав(знала), що ви такі класні хлопці, тепер своїм розповім, щоб голосували за вас» — це здорово!

У масштабах країни мій приклад, мої погляди й бачення нерелевантні. І я, швидше, розділяю відповідальність за вторгнення, ніж можу виправдовувати тих, хто його підтримав. Зрештою, це нерозумно й по-зрадницькому асоціювати себе із країною, водночас заперечуючи все те, що є поганого в ній. Але іншої Росії немає. Вона така, яка є сьогодні. І Нємцов, і Ходорковський виникли з тієї ж нації, що Гіркін і Сурков. Якщо не грюкнути дверима зараз, то завдяки культурному обміну й усвідомленню того, що жити можна інакше, стане більше таких, як Нємцов, а не Путін. Я не закликаю співпрацювати з ідеологами війни, але вбачаю розумним дати шанс тим, хто ще не вважає Україну ворогом. І продовжити діалог з тими, хто зацікавлений у вільних демократичних Україні й Росії, що поділяють цінності гуманізму й свободи слова. Вони могли б стати природними союзниками й друзями українців. До останніх своїх днів і СРСР займався примусовим наданням «допомоги братнім народам». Але ті ідеологічне протистояння й упередженість, що панували в колективному розумі росіян, змінилися пошаною й дружністю до західних демократій так само швидко, як упала червона ідеологія. Є підстави вважати, що ситуація повториться й із завершенням путінізму. І вбачається важливим, щоб у цей момент поруч опинився хтось, у кого можна було б повчитися й перейняти те хороше, що дасть змогу піти кращим шляхом і, можливо, об’єднати зусилля заради досягнення кращого життя по обидва боки кордону.

Знайомі мені українці не відвернулися від мене через російську причетність, завдяки чому як мінімум залишилося просте щастя людського спілкування, а не особиста ворожнеча осіла в наших головах. Що зміцнило усвідомлення того, що ця війна не потрібна нікому, крім тих, хто її ініціював. Серед тих росіян, що різко й відкрито виступили проти агресії стосовно України, багато хто зробив так тому, що в них є українські друзі, родичі, знайомі, колеги. У той час як інтервенцію радісно підтримали ті, хто з українцями не знайомий. Доволі проста й логічна істина.

Узагалі під час спілкування з українцями в Києві, в Одесі, на Волині не полишало відчуття якихось внутрішніх доброти, самоповаги й самостійності співрозмовників у комбінації з меншою самодисципліною, через що нерідко ровесники видавалися в чомусь старшими й молодшими одночасно, чи що. Деякі якості хотілося б і перейняти. І якимось дивним чином разом сполучалися організованість і капарство. Але доволі важко описувати словами ментальність.

Сподіваюся, у вас усе вийде. Чого й бажаю. «За вашу i нашу свободу!»