Олег Хардін під час зустрічі зі студентами.

Фото автора.

Історія заснованої полтавцем Олегом Хардіним шкарпеткової фабрики, розташованої у приміському селі Мачухи, почалася майже десять років тому. А свій шлях у бізнес він торував ще раніше, зі студентських часів. Саме тоді його батько працював на місцевій бавовнопрядильній фабриці, що поставляла сировину, зокрема, й виробникам шкарпеток у Житомир та інші міста. Останні через хронічний брак коштів нерідко розраховувалися готовою продукцією. Тож, аби заробити бодай на кишенькові витрати та підсобити батькові в оплаті за своє навчання, Олег спочатку клав у свій рюкзак зразки шкарпеток і обходив з ними торговельні точки у Полтаві. А потім, виконуючи замовлення торговельників, поспішав до них уже з величезними картатими сумками, наповненими цим ходовим товаром...

У картату сумку клав товар і... мрію про власне виробництво

Поступово такою «човниковою» дистрибуцією охоплював й інші міста, селища. Згодом став регіональним представником відомих компаній. Однак за умов «дикого» ринку та постійного знецінення гривні торговельно-посередницькі послуги не давали ні належних прибутків, ні морального задоволення. Тож наважився здійснити давню мрію й започаткувати власне виробництво.

Одразу згадав саме про шкарпетки як про один із найзатребуваніших товарів. Сьогодні, коли партнери з торговельних мереж не поспішають розраховуватися за поставлену продукцію (мовляв, спочатку треба заплатити виробникам хліба та молока), Олег напівжартома нагадує їм про те, що, перш ніж піти по найнеобхідніші харчі, покупець має піднятися з ліжка й надягти шкарпетки... То хто ж у цьому випадку виконує роль яйця, а хто — курки?

Хоча їхні перші кроки в налагодженні виробництва нагадували відомі млинці... Осідком для нього спершу стала частина старої напівзруйнованої сільської школи у Мачухах. Стартували з накопичених молодим підприємцем 10 тисяч доларів. Тоді, пригадує, була спокуса віднести їх у банк для погашення валютного кредиту. Та все ж ризикнули й саме за ці кошти закупили 19 старих в’язальних машин для виробництва шкарпеток.

Але часу на їх постійний ремонт витрачали більше, ніж на випуск продукції. Власне, робочими зазвичай залишалося не більш як три машини. За таких обставин їм, як з’ясувалося, дешевше було купити шкарпетки в конкурентів і просто продавати їх без зайвого клопоту... «Та мені так шкода стало тих 10 тисяч, що ми зціпили зуби й вирішили йти далі», — пригадує Олег Хардін.

Чи потрібен «головному начальнику» окремий кабінет?

При цьому швидко збагнули, що для виробництва якісної продукції без сучасного комп’ютеризованого обладнання не обійтися. Однак такі машини з Європи коштували від 20 тисяч євро. Тому обирали дешевші, але також сучасні й досить надійні китайські. Встановлювали їх уже в іншому, викупленому й оновленому виробничому приміщенні, що в центрі Мачух. А найголовніше, змінювалися самі. Вчилися працювати по-новому, відходити від радянських стандартів і підходів до виробництва. Дбали про належні умови для роботи й кар’єрне зростання персоналу, розробляли систему адаптації працівників. І водночас позбавляли їх зайвої опіки.

Скажімо, пан Олег узагалі відмовився від традиційного «засновницького» кабінету на фабриці. Власне, навіщо він йому потрібен? Лише для начальницького форсу, яким грішать вихідці із «совкової» системи господарювання. Хіба не краще поставити на тих площах додаткові машини для нарощення виробництва? Надто за умов, коли на фабриці є директор, якому засновник довіряє і не втручається у суто виробничі процеси. Ще на старті повністю відмовилися й від іншої радянської традиції — працювати «на склад». Свою продукцію вони виготовляють тільки під конкретні замовлення. А їх сьогодні вистачає.

Серед замовників — і власники базарних точок, і директори найбільших всеукраїнських торговельних мереж та їхні закордонні колеги. Бо заснована Олегом Хардіним компанія «Premier Socks» поставляє свої шкарпетки у Білорусь, Молдову, Польщу, Данію, Францію. Неважко здогадатися, що кожного зі згаданих партнерів виготовлена в селі під Полтавою продукція привабила насамперед високою якістю та помірною ціною. А ще — своєю яскравістю, розмаїттям кольорів, оригінальністю малюнків.

«Дісней» під Полтавою — то знак якості, та цей «мультик» довелося зупинити

Саме ця фабрика минулоріч першою в Україні уклала контракт зі світовим лідером індустрії розваг — компанією Волта Діснея — на використання в дизайні шкарпеток персонажів популярних мультфільмів. Така угода, на переконання Олега Хардіна, стала своєрідним знаком якості для їхньої продукції. Дитячі шкарпетки з відомими кожному героями мультиків на полицях крамниць особливо не залежувались, їх розкуповували. Та, врешті-решт, переміг прагматизм. І нинішнього року той контракт із «діснеївцями» вже не продовжували.

Передусім тому, що він здорожчував таку продукцію майже на третину. Бо довелося вкладати значні кошти не тільки в сировину преміум-класу, а й в організаційні витрати на початковий більш ніж прискіпливий аудит їхньої діяльності європейськими представниками «Діснея» та погодження з ними кожного зразка цієї серії. Не кажучи вже про те, що за перший рік використання світового бренда його власникам лише у вигляді роялті, тобто винагороди за їхню інтелектуальну власність, довелося заплатити 26 тисяч євро. На наступний рік вони зажадали збільшення свого «гонорару» до 30 тисяч. За таких умов співпрацю з ними припинили.

І, власне, вкотре підтвердили один із основних принципів поступу до успіху саме у виробничому бізнесі: не підлаштовуватися під когось, досить жорстко відстоювати свої інтереси, диктувати власні правила гри, а не слідувати чужим... Без цього, на переконання Олега Хардіна, досягти сьогоднішніх результатів було б просто неможливо. А вони справді вагомі. Підприємство щомісяця виготовляє майже мільйон пар(!) шкарпеток. При цьому забезпечує роботою понад 200 працівників.

Зрештою, саме воно стало лідером у цьому сегменті ринку, де його конкурентами в Україні залишаються майже дві сотні виробників. За підрахунками фундатора розташованої під Полтавою фабрики, частка її продукції у групі бавовняних панчішно-шкарпеткових виробів сягає п’яти відсотків. Найпотужнішому серед конкурентів поступається за обсягами тільки у грошовому еквіваленті, оскільки той продукує більше дорожчих виробів, скажімо, дитячих колгот.

Поступ і рукотворні «шлагбауми» для нього

Не менш важливо й те, що заснований паном Олегом бізнес постійно розвивається. До згаданого підприємства-виробника вже «приросла» ще одна компанія, що поставляє в нашу країну імпортні в’язальні машини, запчастини до них і сировину. Спочатку, закуповуючи все те у закордонних виробників, насамперед китайських, вони зарекомендували себе надійними партнерами. А потім стали фактично їхніми представниками в Україні.

Сьогодні мають уже свої виробничі площі й у Полтаві, причому значно більші за ті, сільські, з яких починали. Загальна кількість придбаних ними і задіяних у виробництві шкарпеток машин наближається до двохсот одиниць. Працюють і над розширенням асортименту своїх виробів, прагнучи доповнити його виробництвом шарфів, спортивних в’язаних шапок і гетрів тощо. Хоча дається той поступ, м’яко кажучи, непросто. Не лише через витівки «дикого» ринку збуту їхньої продукції та обмежену купівельну спроможність реальних і потенційних споживачів. Усіляких рукотворних «шлагбаумів» вистачає скрізь.

— Ще при відкритті виробництва ви неодмінно маєте подбати про забезпечення його електроенергією, — зазначає Олег Хардін. — Якщо це нова чи капітально відремонтована споруда, працівники обленерго запропонують вам за власні кошти збудувати біля неї підстанцію, протягти туди кабелі, обладнати всім необхідним.

Та ще й заплатити, виходячи з орієнтовного обсягу потреб, тільки за право купувати електроенергію, скажімо, 600 тисяч гривень. Це все одно, що ви прийдете до мене по шкарпетки, а я запропоную вам «у доважок» до них купити ще й в’язальну машину... Так, обленерго сьогодні — це приватна компанія. Та правила гри на тому ринку встановлює Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. То чи справді наші державні мужі, урядовці дбають про розвиток вітчизняного виробництва не лише на словах?

Подібне «сприяння» з точністю до навпаки, на переконання співрозмовника, спостерігається й тоді, коли при завезенні, скажімо, з Китаю в’язальної машини вартістю 5 тисяч доларів її покупцеві одразу, ще на митниці, запропонують заплатити 20 відсотків ПДВ. «Хоча яка додана вартість у тій машині? — продовжує пан Олег. — Її в принципі не повинно там бути! Адже будь-яке завезене в Україну з-за кордону обладнання для виробництва — то насамперед нові робочі місця в нашій державі. Сподіваюся, це нарешті зрозуміють не тільки виробники і цей податок на такий імпорт буде скасовано».

Той, хто власноруч створює матеріальні блага, не має бути обділений

Непропорційно завищеними вважає Олег Хардін і нарахування підприємцям-виробничникам на зарплату, якою вони забезпечують своїх працівників. Адже за нинішніх вилученнях коштів у вигляді податків і відрахувань, які сягають до 40 відсотків від виплат заробленого, підприємці й надалі офіційно звітуватимуть зазвичай лише про «мінімалку». Натомість продовжуватимуть видавати левову частку грошової винагороди у сумнозвісних конвертах.

— Як на мене, то варто зробити єдиний податок у розмірі 15—17 відсотків — і тоді колеги почнуть показувати справжні зарплати своїх працівників, — зауважує співрозмовник. — А коли все буде прозоро, можна починати й регулювання. Бо поки що ті, хто згори спускає нам нормативи податків і платежів, нагадують сліпих кошенят, які навіть не уявляють реальної картини виплат на підприємствах.

Загрозливою для розвитку вітчизняного виробництва вважає Олег Хардін і ситуацію на ринку праці, зумовлену масовим виїздом працівників за кордон. Благо безвізу б’є по наших підприємствах надто боляче. За таких обставин держава, на його думку, має діяти рішучіше. Вдаючись навіть до непопулярних заборонних заходів у тих випадках, коли для потенційних трудових мігрантів удома є аналогічні вакансії з гідними зарплатами.

— Але сьогодні такі зарплати для кваліфікованих працівників мають стартувати від 10—12 тисяч гривень, — переконаний Олег Хардін. — Бо ті, хто виробляє продукцію і створює матеріальні блага своїми руками, не повинні бути обділеними й ущемленими.

У цих словах — ще один визначальний принцип діяльності засновника фабрики, який він реалізує разом зі своєю командою. Прагнучи перетворити рідний край на «столицю» з виробництва одного з найнеобхідніших усім нам товарів.

Децентралізація в області у цифрах і фактах

На Полтавщині створено 46 об’єднаних територіальних громад. Із них 44 ОТГ у фінансових взаєминах із державою вже перейшли на прямі міжбюджетні відносини.

На сьогодні в регіоні об’єднано 169 місцевих рад, тобто 33,6 відсотка — фактично третина від загальної кількості. Тільки у трьох районах ОТГ ще не створено. Натомість території майже половини районів (дванадцяти з двадцяти п’яти) вже охоплені ОТГ.

В об’єднаних громадах краю мешкають 322 тисячі осіб, або 23 відсотки від загальної кількості жителів області. Водночас більшість — 60 відсотків — сільського населення регіону мешкає саме в ОТГ.

За даними департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій ОДА, 13 об’єднаних територіальних громад Полтавщини за підсумками 2018 року увійшли до двадцятки лідерів за фінансовою спроможністю у своїх категоріях (останні визначаються за верхньою межею кількості населення).